116 годин автостопу. ФОТО

Цьогоріч я порушив власну традицію відзначати Великдень на Мангупі. Дев’ять років поспіль (з 2001-го) найбільше християнське свято заставало мене у Кримських горах, але у 2010-му так не сталося. Тепер маршрут був зовсім іншим – не на південь, а на північ: Чернігів – Калуга – Москва – Чернігів.

Врешті-решт, раз на десять років традицію порушити можна, хоча з іншого боку, вона не була порушена, а лише переінакшена (але про це – згодом).

З Чернігова я виїжджав 2 квітня о 14.00 разом з другом Дмитром. Спосіб мандрівки був традиційним – класичний автостоп. Якщо я прагнув упродовж доби досягнути Калуги, то мій товариш їхав трохи далі – в підмосковне місто Подольськ.

Прикордонного пункту пропуску «Сеньківка» досягли досить швидко, на двох машинах. Без затримок пройшли кордон. Українські прикордонники навіть хотіли підсадити нас в одну з далекобійних «фур», яка б їхала в бік Москви, але в даний час таких не знайшлось.

Ставши на трасі за російським пунктом пропуску «Нові Юрковичі», ми знайшли на дорозі гайку. Це була щаслива прикмета – автостоп мав бути вдалим. Так воно й вийшло. Через кілька хвилин біля нас зупинилась «маршрутка» до Клімово, але водій, зрозумівши, що автостопники не збираються платити грошей, поїхав далі. Та за кілька хвилин повернувся, відкрив двері і сказав – «Сідайте!»

З Клімово ми відразу ж зупинили машину до магістральної траси Гомель – Брянськ, звідки також дуже швидко поїхали – водій з Калінінграда їхав через Польщу і Білорусь до брата в Брянськ (за його словами, зараз простіше проїхати з калінінградського анклаву у «материкову» Росію саме через Польщу, ніж через Литву).

На шлях від Чернігова до Брянська пішло 6,5 години, що менше, ніж на поїзді (до того ж, ще й абсолютно безплатно). Біля Брянська й вирішили заночувати, поставивши намет неподалік Десни в кількох десятках метрів від брянської об’їзної траси.

Ранок 3 квітня видався похмурим, але не дощовим. Здійснюючи кількакілометровий піший ранковий моціон по об’їзній, бачили багатьох брянських рибалок, які ловили рибу на ще, мабуть, досить міцній кризі приміських озер.

Обігнувши нарешті Брянськ по об’їзній, обрали позицію на федеральній трасі М-3 Москва – Київ. Простояли півтори години, сподіваючись зупинити машину, яка б повезла нас обох. Але такої не знаходилося. Тоді вирішили розділитися і розійшлися по трасі на відстань 100 метрів один від одного. І це відразу подіяло: через 15 хвилин я зупинив легковик «Міцубісі» до Калуги, а через п’ять хвилин після мене поїхав і Дмитро.

Вперше у житті я потрапив у Калугу, яка стала моїм 458-м за ліком містом, відвіданим за роки подорожей. Якою була мета мого приїзду, якщо заради Калуги порушив багаторічну традицію святкування Великодня на Мангупі?

Все лірично-просто: минулого року на Мангупі я познайомився з чарівною калужанкою на ім’я Юлія, для якої древнє печерне місто Мангуп стало тим же, чим свого часу і для мене – найкращим місцем на планеті Земля. Тож і порушення традиції можна вважати лише умовним – якщо раніше на Великдень я їздив на Мангуп, то тепер приїхав до дівчини, з якою мене Мангуп познайомив.

Калуга молодша за Чернігів (заснована в 1371 році), але за кількістю населення трошки більша – 370 тисяч жителів. Це – давнє дворянсько-купецьке місто, а найбільшої слави воно отримало завдяки славетному земляку – Костянтину Ціолковському, і тому Калуга слушно вважається батьківщиною російської космонавтики. Найвідоміші пам’ятки міста пов’язані саме з космічною темою: будинок-музей К.Ціолковського, музей космонавтики, монумент підкорювачам космосу, макет (в натуральну величину) космічного корабля «Восток», на якому Ю.Гагарін здійснив перший політ людини навколо Землі.

Чимало старих і красивих храмів, архітектурних пам’яток, серед яких найцікавішими є: найдавніший в Росії міст-віадук і залишки опор надземної «Миколаївської» залізниці другої половини ХІХ століття. Знайшов я й будинок, в якому у 1859-1861 роках жив, знаходячись у «почесному полоні», відомий борець за незалежність Кавказу від Росії - імам Дагестану і Чечні Шаміль. Не змінив я також і особистій звичці відвідувати могили видатних людей – у Калузі це була могила Костянтина Ціолковського.

Ранок Великодня в Калузі був сонячним і теплим, але надвечір пішов дощ. Разом з Юлією ми ховалися від нього в чайному клубі «ЧаКу» («чайна культура»). Це одне з найцікавіших місць Калуги, справжній «клуб друзів» для тих, хто любить етнічні традиції народів світу. В «ЧаКу» можна чудово відпочити, послухати музику Тібета і Непала, насолодитися справжнім китайським чаєм або парагвайським мате, відпочити, поспілкуватися з друзями і навіть просто поспати в темному куточку під розслаблюючу східну музику.

Вранці 5 квітня я залишав Калугу. Не хотілося цього робити, але змушений був підкоритися необхідності – на мене вже чекали в Москві. Попрощався з Юлію (звичайно, щоб незабаром знову зустрітися), потім виїхав з міста на «федералку» М-3 і через п’ять хвилин вже сидів у кабіні вантажної «Газелі», яка їхала в Москву.

Щоправда, щасливо досягти російської столиці не вдалося: в районі Наро-Фомінська у машини пробилося колесо, потім водій загубив диск з цього ж колеса, а на довершення до всього у «Газелі» сів акумулятор і мені довелося її штовхати.

У Москві я зупинився у відомого мандрівника і письменника Антона Кротова (на початку березня на запрошення автора цих рядків Антон приїжджав у Чернігів і розповідав в Арт-клубі про свої останні мандрівки). Цього ж вечора у нього в квартирі проводилася велика «тусовка» - зустріч і спілкування з московськими мандрівниками, які нещодавно повернулися з Південної Америки, Ямалу, Анабарського плато і Шантарських островів. Зустріч ця зібрала близько півсотні зацікавлених людей (на неї з Подольська приїхав і мій товариш Дмитро).

У перерві між розповідями влаштовувалось велике чаювання: чай заварювався у великих каструлях і виносився на дах магазину, вихід на який знаходиться якраз під балконом Антона. Цей великий дах може розмістити одночасно і 50, і 100, і 200 гостей відомого мандрівника. До речі, після візиту в Чернігів Антон Кротов дуже зацікавився моєю першою книгою «Автостопом на край світу» і попросив привезти кілька десятків примірників для реалізації.

- У Москві живуть мільйони людей і серед них знайдеться чимало бажаючих прочитати книгу про автостоп на українській мові, - запевнив мене колега.

Вранці 6 квітня, з’їздивши разом з Антоном в Раменську друкарню (забирали нові видання про автостоп і мандрівки), я завершив власні справу у Москві знайомством і спілкуванням з директором Інституту реабілітації, доктором медичних наук, академіком Тарасом Дудком.

«Росіяни звикли до міфів про власну велич…»

З Тарасом Миколайовичем Дудком мене познайомили заочно минулого року в Мурманську, назвавши його одним з небагатьох справжніх українських патріотів Росії. Моя професійна цікавість зросла і від того, що ця відома в Москві людина має чернігівське «коріння». І більше того – є небіжем Олександра Довженка.

Зустріч з Тарасом Дудком відбулося в його робочому кабінеті в Інституті реабілітації неподалік славнозвісного Старого Арбата.

- Я народився у Києві, але мої батьки – із Сосниці. Після закінчення інституту в Києві потрапив на роботу в Москву. Думав, що трохи попрацюю тут, та й повернуся в Україну. Але Москва засмоктала…

Добре знаючи становище українських громад в Росії, Тарас Миколайович не виказує оптимізму щодо їхнього майбутнього:

- Все це несправжнє – деклароване, але нездійсненне. Для російської влади і для переважної більшості росіян Україна – це невід’ємна частина «їхньої» території, яка обов’язково «повинна» повернутися до Росії. Час не змінив імперської політики цієї країни, і найближчим часом навряд чи у цьому питанні буде хоч якийсь проблиск. Росіяни звикли до міфів про власну велич. Але Росія – це колосс на глиняних ногах, який і тримається поки що завдяки цим міфам. Україні слід скоріше тікати від такого «сусіди» до Європи. Ющенко, на жаль, не зміг цього зробити. А щодо Януковича, так на нього мабуть, і розраховувати не треба…

У розмові з Тарасом Дудком не міг я обійти й питання про можливість (чи неможливість) перепоховання в Україні праху Олександра Довженка.

- Це питання піднімав Віктор Ющенко, і Володимир Путін щось йому навіть пообіцяв. Але далі всі спроби зрушити справу ні до чого не призвели – Путін давав обіцянки, заздалегідь знаючи, що вони не будуть виконані. За нинішньої влади в Росії і Україні перепоховати прах Олександра Довженка буде практично неможливо. Як за свого життя він був із зв’язаними руками, так і після смерті не дають йому волі. Що там казати, коли нещодавно навіть з будівлі Українського культурного центру в Москві зірвали український прапор, і зробила це людина з українським прізвищем…

Після зустрічі з Тарасом Дудком моя особиста програма перебування в Москві була вичерпана. Сівши в метро, я поїхав на станцію «Південно-Західна», щоб звідти вийти на місце перетину МКАДу і федеральної траси М-3.

Після останніх вибухів у московському метро, які пролунали за тиждень до мого приїзду, я очікував якогось «особливого режиму» в підземці. Але нічого такого не побачив. Хіба що кількість міліціонерів на станціях збільшилась на одного-двох чоловік. Без «уваги» залишились мої борода і великий рюкзак (розумні міліціонери ж бо знають – терористи вибухівку в рюкзаках не носять).

Процес залишення Москви багато часу не зайняв – обравши о 16.20 зручну позицію на М-3, через три хвилини я вже їхав у південному напрямку. До Обнінська змінив чотири «локальні» машини, а далі пощастило – зупинився мікроавтобус з молдавськими номерами. Водій з автостопом був обізнаний:

- Сідай, до Чернігова не довезу, а до Кіптей – будь ласка!

На кращий варіант годі було й розраховувати. Вже вночі, поблизу містечка Локоть Брянської області мені і водію-молдавану довелося «поспілкуватися» з не дуже розумними російськими працівниками ДАІ. Водію «інкримінувалося» те, що він не побачив знак обмеження швидкості за 200 метрів від поста (цей знак був майстерно замаскований гілками дерева), а мені довелося пояснювати, що як громадянин України, я можу упродовж 90 діб знаходитись на території Росії без реєстрації. Я довів власну правоту доволі швидко, водій витратив на це значно більше часу…

О 4.15 ранку я вийшов у Кіптях. До Чернігова залишалось 45 кілометрів, але займатися нічним автостопом я не мав великого бажання. Поставив намет у лісопосадці поруч з дорогою і спокійно доспав до 8.30 ранку. Вийшовши ж знову на трасу, упродовж п’яти хвилин зупинив машину і незабаром повернувся додому. 116-годинна подорож автостопом за маршрутом Чернігів – Калуга – Москва – Чернігів завершилась.

Збільшити

на трасі під Брянськом

Збільшити

Калуга. Будинок-музей К.Ціолковського

Збільшити

Великдень у Калузі

Збільшити

Калуга. Свято-Георгіївський собор

Збільшити

Калуга. будинок Шаміля

Збільшити

Калуга. Біля будинка Шаміля

Збільшити

Калуга. Старе місто

Збільшити

Калуга. Кафедральний Свято-Троїцький собор

Збільшити

Калуга. В

Збільшити

Москва. Мандрівницька

Збільшити

Москва. На кухні у Антона Кротова

Збільшити

Москва. Тарас Миколайович Дудко

Збільшити

ранок в Кіптях