«Назустріч сонцю»: Владивосток – Байкал. ФОТО

Продовжуємо знайомити читачів зі сторінками майбутньої книги Олександра Волощука «Назустріч сонцю».

Залишивши теплий Владивосток, разом з ним відвідаємо Біробіджан, проїдемо по засніженим Амурській області і Забайкальському краю, по буддистській Бурятії та уздовж холодного, але завжди красивого і величного Байкалу.

ЄАО – не ОАЕ!

Вранці 9 листопада, на 134-й день подорожі, я залишив Хабаровськ і електричкою доїхав до Біробіджана. Вибиратися зі столиці Єврейської області на трасу, щоб займатись автостопом, було далеко і незручно, тому вирішив чекати наступну електричку на захід – до Облуччя (це місто знаходиться на кордоні ЄАО і Амурської області).

Щоб раціонально використати кілька годин вільного часу, пішов у кафедральний Благовіщенський собор, а звідти – в єпархіальну бібліотеку, щоб дізнатись про сучасний стан проваслав’я в Єврейській автономній області.

Незважаючи на те, що титульної нації – євреїв – в ЄАО з кожним роком стає все менше (у 2006 р. їх було не більше 5 %, наприкінці 2008 р. – вже 2 %), вона залишається окремим суб’єктом у складі РФ. У той час, як інші національні утворення (Комі-Пермяцький, Корякський, Таймирський, Евенкійський, Агінський Бурятський та інші округи) російська влада об’єднує із сусідніми регіонами, Єврейську область не чіпають. Для цього, очевидно, є вагомі політичні причини.

Зрозуміло, що громадян православного віросповідання в ЄАО значно більше, ніж юдеїв. До 2003 року область відносилась до Амурської і Хабаровської єпархій, поки не була створена окрема єпархія – Біробіджанська і Кульдурська. Влада області приділяє значну увагу розвитку православ’я у регіоні, як свідчення цього – новий, великий і красивий кафедральний собор Благовіщення Пресвятої Богородиці. Нові храми будуються також і в багатьох населених пунктах Єврейської області.

Завідуюча єпархіальною бібліотекою, дізнавшись, що відвідувач з великим рюкзаком подорожує автостопом, пригадала, що бачила мене по телевізору. Я засумнівався, що вона бачила саме мене, адже ні зараз, ні у 2006 році не мав жодних контактів з місцевим телебаченням. Хіба що два роки тому мене знімали телевізійники міста Свободного Амурської області, що знаходиться за 550 км від Біробіджана. Можливо, вона бачила передачу про інших аматорів автостопу, яких у Росії чимало. Від неї ж дізнався, що торік помер „головний єврей” Біробіджана, голова громади „Фрейд” Лев Тойтман, з яким я спілкувався у листопаді 2006-го.

О 21.00 електричкою прибув у Облуч’є – невеличке містечко на кордоні Єврейської і Амурської областей. Залізниця розділяє місто на дві частини: ліворуч від неї (якщо їхати зі сходу) розташовані вулиці з приватною забудовою, праворуч – мікрорайон, забудований п’ятиповерхівками. Пройшовся по темних вулицях, поповнив у одному з магазинів власні харчові запаси, повернувся на вокзал і, не чекаючи ранку, нічним поїздом „Хабаровськ – Нерюнгрі” продовжив свій далекий шлях на захід. До речі, цей поїзд став 200-м транспортним засобом, яким я скористався за час даної мандрівки, а її загальний кілометраж на той час перевалив за 20000 км.

Наступного дня перейшов із залізниці на трасу, було це на півночі Амурської області, поблизу селища Талдан. Це була знаменита „федералка” Чита – Хабаровськ, по якій я рухався вже втретє (і другий раз – зі сходу на захід). Дорожний вказівник свідчив, що від цього місця 1094 км на захід до Чити і 1071 км на схід до Хабаровська. Навкруги лежав сніг, але мороз був невеликий. Вперед, на захід!

+ 250

Перша машина провезла на півсотні кілометрів. Потім довелося довго стояти біля придорожнього кафе, поки не зупинився чорний джип „Toyota Land Cruser”.

– Взагалі-то я їду в Читу, але через 60 км звертаю на Соловйовськ, там є одна справа. Залишу тебе на трасі, якщо не зможеш виїхати, поки я змотаюсь у Соловйовськ, то знову поїдемо разом.

Я погодився на такий варіант. 60 кілометрів джип по засніженій дорозі пробіг за 40 хвилин. Біля повороту на Соловйовськ я вийшов з машини. Водій обіцяв повернутися через дві години. Щоб не стояти на місці і не мерзнути, закинув рюкзак за плечі і повільно пішов уперед. Зупиняти машини не намагався, бо вже потемніло. Через 4 кілометри мене наздогнав „Land Cruser” і повіз далі. Але мої сподівання досягти на ньому Чити виявились марними. Водій хотів спати і запропонував мені вийти біля якогось з придорожніх кафе, де я міг би заночувати. Сам він збирався спати в машині, але без пасажира. Ну що ж, „моя машина – моя фортеця”...

Подякувавши водїєві „джипа” за те, що наблизив мене до дому майже на 250 км, я вийшов біля придорожнього кафе на кордоні Амурської області і Забайкальського краю. У цей пізній час я був єдиним відвідувачем цього кафе. Коли дві жінки, його працівниці, зрозуміли, що гість із рюкзаком зайшов не поїсти, а шукає місце для ночівлі, то поставились до мене по-сибірськи гостинно: пригостили млинцями з повидлом і чаєм, а переночувати запропонували у сусідньому приміщенні шиномонтажної майстерні. Там була кімната з грубкою і трьома ліжками, одне з яких я й зайняв, на другому розмістився нічний шиномонтажник, він же виконував і функції сторожа. У грубці горіли дрова, але її розпалили зовсім недавно, бо тепло ще не встигло заповнити кімнату. Тому заснув не роздягаючись, накрившись своєю курткою.

Перегін

Прокинувся близько 9 години ранку, вийшов надвір і вмився снігом. Ті ж жінки у кафе знову безкоштовно пригостили сніданком. „Перегінники” вже їздять, можна виходити на трасу. Після годинного чекання зупинилась перегінна „Тойота”, яка їхала у Красноярськ. Водій на ім’я Олександр, дружньо посміхнувшись, відкрив дверцята машини і сказав:

- Сідай, бродяго! Поїдемо разом.

Олександр їхав не один, а в парі з іншим водієм – Іваном, який переганяв в один з районів Красноярського краю японський автофургон. З ними я цілком міг розраховувати доїхати до Південного Байкалу. Так воно й вийшло. Почергово їхав то з Олександром у „Тойоті”, то з Іваном в автофургоні. Перший водій виявився життєрадісним і балакучим, другий – мовчазним і похмурим. Олександр за своє життя об’їздив майже всю Росію, а Іван, здається, вперше виїхав за межі Красноярського краю.

Проїжджали знайомі місця: Семиозер’я, Могочу, Чернишевськ. За два роки федеральна траса Чита – Хабаровськ змінилась мало: ті ж великі грунтові ділянки дороги, об’їзди, каміння, ями (щоправда, зима багато чого заховала і згладила під шаром снігу). Асфальт на трасі потроху кладеться, але такими темпами її будуватимуть ще 30-40 років. Увечері лишили позаду себе Читу. Від’їхавши від адміністративного центру Забайкалля на 150 км, зупинилися на ночівлю. Я спав за задніми сидіннями „Тойоти” у спальному мішку. Надворі мороз сягав 25 градусів, але салон машини прогрівався, тож почував себе цілком комфортно.

Наступного дня в’їхали в Бурятію. Поблизу Улан-Уде очам відкрились чудові зимові пейзажі: широка річка Селенга, чудернацькі скелі, дорожній „серпантин”. Обідали у придорожньому кафе, де подавали національний бурятський суп з бараниною. Коли в мою тарілку поклали три великих шматка м’яса, я відразу пригадав Монголію з її кухнею.

Поїхали далі. Ось і прибайкальське місто Селенгінськ з його великим целюлозо-паперовим комбінатом, що викидає в небо і у Байкал тисячі тонн бруду і отрути. Димовий шлейф з його труб закривав пів-неба... Ось нарешті і Байкал – величний, спокійний, прозорий і, як завжди, холодний. Кілька годин їхали уздовж його берега, в’їхали в Іркутську область, вже у сутінках дістались Слюдянки, де я мав виходити (мій подальший шлях мав пролягти по Тункінській долині до кордону з Монголією). На прощання Олександр залишив свої красноярські координати:

– Якщо зберешся у мандрівку на Памір, зателефонуй мені. Я теж дуже хочу там побувати.