Сергій Богданенко забив насмерть кривдника доньки

26 червня у селі Старий Білоус Чернігівського району 35-річний Сергій Богданенко забив до смерті Миколу Лагутенка, 50 років. Так він помстився за свою доньку-школярку.

Богданенко – підприємець. Із дружиною, донькою 11-річною Ганною і сином Олександром, 7 років, жив у Чернігові. Півроку тому родина переїхала за місто.

Господар звів великий будинок, гараж, обгородив обійстя 3-метровим бетонним парканом, поставив хвіртку із замком. Щодня возив дітей до школи у Чернігів. Вони рідко виходили з двору самі. О сьомій вечора 26 червня біля двору їх перестрів Микола Лагутенко (на фото).

— Я працював у себе на комплексі, — згадує 47-річний Віктор Васюк, власник сауни і кафе «Ерлайнз». — Дружина полола квіти. Чує, дитя кричить: «Спасіть сестричку!» Я вискочив, бачу: плаче хлопчина і показує на дорогу. Там Микола притискає до себе дівчинку. Цілує, вона пручається, він її хапає. Побачив мене — і навтьоки. Я до дівчинки, а вона — біла, слова сказати не може. Якби Миколу догнав, сам прибив би, шо п’яний причепився до дітей. Малий геть велосипед кинув, так тікав.

Кажуть, Микола, як вип’є, то чіпляється до дітей та жінок, роздягається перед ними.

— Це ж село, тут нічого не втаїш, — махає рукою Віктор Іванович.

Він відвів дітей додому. Хлопчик зателефонував батьку, той відімкнув хвіртку. Васюк розповів, що сталося.

— Не хочу навіть згадувати, — каже високий, кремезний Сергій Богданенко. — Я ж не хотів смерті. На мене найшло. Побачив Анюту, злякався. Що не спитаю — мовчить, плаче. Саша розказав, що п’яний дядя кричав: «Заткнись, стєрва!» Не знав, як заспокоїти доньку. Кажу: «Зараз дядю приведу, він вибачиться». Поїхав до нього. Питаю: «Ти що, маленьких дівчаток любиш?» А він: «А тебе є..?» Став його тягти в авто, він чимось мене штиркнув. Слід залишився. Тут я вже не стерпів, стукнув його. Вирішив: якщо він не хоче їхати, то привезу Анюту.

Селяни розповідають, що Сергій ударив Миколу в живіт кілька разів. На крики збіглися сусіди, викликали «швидку» та міліцію. Микола знепритомнів. Прийшли його син і брат-близнюк Михайло.

— Удруге я повернувся з донькою. Вона мовчала. Приїхали, а він лежить. Я сам хотів його везти в лікарню, та родичі не дозволили. Помер.

Дівчинка заговорила за кілька годин.

— Ми не згадуємо про пережите, хочемо показати її психологу, — каже батько. — Не кажемо, що дядя помер. Мені так неприємно, я ж не хотів його убивать.

Від міліції Богданенко не ховався. Його відпустили на підписку про невиїзд. Дехто із селян його засуджує, інші виправдовують.

— Це я у всьому винна, — втирає сльози 84-річна Марія Лагутенко, матір загиблого. — Ми з чоловіком виростили двох дочок і трьох синів. У Миші життя сімейне не склалося. Розійшовся, вернувся до нас, працює фізруком у Чернігові. А Коля з боєм розставався. Було, взимку серед ночі в одних трусах прибігав від дружини.

— Через горілку?

— По молодості не сильно пив. Після розводу невістці з онуком помагав. Жили з Мишою у нас. Сім років тому порішили, щоб вони жили з окремими входами, а нас із чоловіком доньки забрали в Москву. Миша за хатою доглядав, а Коля зв’язався з п’яницями. Прийдуть, повиїдають, нагадять. Миша їх ганяв, та куди йому одному?

Торік Марія Борисівна повернулася доживати віку в село, бо чоловік помер.

— Сначала Коля був слухняний, кочегаром на ТЕЦі робив, — зітхає. — Та до п’яниць став ходити. Пробували його лікувати, але ж силою не потягнеш. Себе алкоголіком не щитав.

Мати не вірить, що син чіплявся до дитини.

— Хіба жінок мало? — плаче. — Та як би не було, не можна ж убивати. Син же нікого не вбив, не зарізав.

Смерть Миколи Лагутенка настала від кровотечі через розрив шлунка.