Скромний Всесвітній форум українців

20–21 серпня в Києві відбувся VI Всесвітній форум українців. Започатковані на зорі незалежності, 1992 року, ці форуми покликані єднати українців нашої країни та діаспори.

Форуми обирають Українську всесвітню координаційну раду із представників діаспорних організацій, які є колективними членами УВКР, і представників України.

У минулому УВКР очолювали Іван Драч, Дмитро Павличко, Михайло Горинь. В останню каденцію очолював відомий громадський діяч Михайло Ратушний, обраний на попередньому форумі 5 років тому. Він виступав зі звітною доповіддю УВКР і був переобраний головою на новий термін.

Для мене це був уже 5-ий форум поспіль. І це був найбільш скромний, якщо не сказати різкіше – найбільш убогий  з усіх форумів. За всіма параметрами: рівнем представництва (і делегатів, і влади), насиченістю програми, врешті – його забезпеченням.

Почнімо з останнього. Уперше держава відмовилася фінансувати форум. Річ у тім, що хоч формально форуми скликає і проводить УВКР, у цієї організації, яка сама перебуває на державному бюджеті, й дуже скромному, нема можливості провести таку масштабну акцію. Соромно було б вимагати фінансування від українців діаспори, вони й так багато роблять для України. Ці форуми потрібні насамперед саме нашій державі, тому вона завжди їх і фінансувала. Цього разу відмовилася. Ось що фінансувала держава, в тому числі на попередньому форумі 2011 року, як це не парадоксально, – антиукраїнський режим регіоналів. Йдеться про серйозні витрати: проїзд делегатів (уявіть собі дорогу, скажімо, з Аргентини чи Австралії), проживання в Києві, харчування. Усе це нині мали сплатити самі організації діаспори, а делегати й гості з України перебивалися, хто як міг. І, звичайно, надання чи оплата аудиторій, залів для роботи форуму, що нині перетворилося просто на фарс. Ніхто вже й не мріяв про головний наш зал – палац «Україна», де проходили перші форуми, або про Національну оперу, де відкривався попередній форум. Уся робота відбулася в Українському домі.

Що тут дивуватися, коли цей форум узагалі був відкладений на рік, бо він мав відбутися ще у 2015-ому. Влада умовила УВКР і Світовий конгрес українців (давню, головну організацію, що об’єднує українців діаспори) відкласти форум. Через дві мотивації: в нас – економічна криза і війна. Щодо криз, то вони в нас нескінченні. Притому, що розкрадається і вивозиться олігархами з України стільки, що вистачило б на сотню форумів щороку. А щодо війни – це просто дивна мотивація. Адже саме тепер, у час агресії проти України, треба б долучати до нас світове українство, нашу надійну опору у світі. Тим не менше, й нині влада хотіла відкласти форум ще на рік.

Про самий форум особливо сказати нічого. У перший день було два пленарні засідання, причому післяобіднє так затяглося, що на роботу секцій, замість запланованих двох годин, залишилося всього… 25 хвилин: о 18.00 мав починатися концерт. На цих пленарних засіданнях, як завжди на подібних акціях у столиці, засвітилися наші «вожді демократії». Усі говорили мудрі речі, озвучували тисячі разів озвучені ідеї і тези.

Основна робота мала бути в секціях. Крім «бліц-секцій» у перший день, трохи попрацювали на другий, уранці. Але як? У жанрі фарсу. Кілька секцій посадили в тому-таки фойє, розіпхавши їх по кутках залу. А ще 4 секції засунули в один невеликий виставковий зал. Поставили в ряд 4 столи, обставивши їх по колу стільцями. І ось в одному приміщенні починають «працювати» одночасно 4 секції, десятки людей говорять по всьому залу. Кагал, шум, нічого не можна розібрати. Хоча в Українському домі є маса залів, кімнат, де могли б розміститися всі секції. Так ми працювали тут на попередньому форумі. А що це було нині? І причина та сама – відсутність фінансування, треба було платити за оренду цих приміщень. Наче не можна було владі, а цей об’єкт є державним, надати безкоштовно Український дім українцям світу.

Словом, у такому гармидері працювати було просто неможливо. Робота секцій звелася до мінімуму дискусій і до коригування проектів ухвал секцій. Ухвали озвучили на заключному засіданні. Це був звичний набір із десятків пропозицій до влади України, які починалися однаковими дієсловами в наказовій формі: «вимагати», «доручити», «звернути увагу», «запропонувати» і т.д.

Фактично зірвалася нормальна робота й нашої секції інформаційної політики. На всіх форумах я працював саме в такій секції, яка інколи мала конкретнішу назву секції засобів інформації. Свого часу, коли форуми були масовими, на них приїздили десятки журналістів українських медіа закордону та колег з України. Питання світового українського інформаційного простору завжди було важливим, враховуючи, який він бідний, значною мірою окупований в Україні. Але далі — ось така невесела історія.

На Третьому всесвітньому форумі 2001 року на секції ЗМІ ми створили Асоціацію світової української преси (АСУП). Невдовзі її зареєстрували як громадську організацію. Скажу коротко: за рік-два АСУП, яка на початках трохи ворушилася, просто вимерла. А задум був красивий — творити світовий український інформаційний простір, комунікацію світового українства. І кому ж це робити, як не журналістам. Конкретно — говорилося про три рівні діяльності. Вищий — створення газети світового українства, з редакцією в Києві, видання, яке мали тут робити, а потім по Інтернету розсилати діаспорі й там розмножувати. З цього задуму так нічого й не вийшло. Другий рівень — створення такої газети бодай в електронному вигляді або того, що пізніше стало сайтами, порталами. Результат — нуль. Третій (найнижчий і найпростіший) рівень — просто інформаційний обмін між українськими медіа і журналістами України й закордону. Але навіть це не вийшло.

На наступному форумі 2006 року, де АСУП мала б провести звітно-виборчу конференцію, від цієї «асоціації» не залишилося й сліду.

На минулому форумі, 2011 року, справа, здавалося, зрушила з місця. У проміжку між двома форумами була створена організація нової хвилі української еміграції, точніше, трудових мігрантів, — «Четверта хвиля». Це були люди, яких називають заробітчанами. Але саме життя, наші злидні закинули їх за кордон, на заробітки. І таких людей мільйони. Власне, це не емігранти, це громадяни нашої держави, трудові мігранти. Здавалося б, люди діла, до того ж дехто вже мав доволі успішний бізнес. На попередній форум їх приїхало делегатами немало, діяла секція трудової міграції. А незадовго до форуму ці люди провели під Києвом свою конференцію «Четвертої хвилі». Одною з тем було якраз створення українського інформаційного простору. Річ у тім, що ці мігранти мають  чимало проблем — візових, консульських, щодо податків, урешті — задоволення культурно-духовних потреб. Трудові мігранти потребували тут підтримки держави, а відтак інформаційної підтримки, озвучення й обговорення цих проблем. Усі погоджувалися, що треба створити хоча б європейську українську газету, а також світову інформагенцію і портал.

Минуло 5 років. Результат — нульовий. Навіть на рівні простого інформаційного обміну. Висновок напрошується очевидний: українці, в тому числі журналісти, ще раз показали, що вони вайлуваті, ліниві, здатні більше до балачок, ніж до конкретної справи.

Не ліпші справи й на рівні держави. Який наш інформаційний простір — відомо. Яким убогим є рівень нашого мовлення — радіо, телевізійного, за кордон — теж відомо. Кілька місяців не працював, через брак фінансів, навіть сайт УВКР, загалом досить цікавий. Практично давно вмерла газета «Український форум», видавцем якої є УВКР і товариство «Україна». Формально газета числиться, реально не спромоглися видати номер навіть під форум.

А ми тоді балакаємо про єдність світового українства, український світовий інформаційний простір. Слова, слова…

Попри все, українці діаспори, які говорили на форумі про свої численні проблеми, були раді знову приїхати на рідну землю, взяти участь у святкуванні 25-річчя незалежності. Гарним був і святковий концерт у перший день форуму, за участю і артистів діаспори. Українські таланти відомі всьому світові. Щоправда, трохи дивно було чути, коли чудову співачку представили — «народна артистка України, солістка опери Хорватії» (або навіть співучої Італії). На заробітках уже й наші національні таланти. Та й загалом були інші часи. Наприклад, на Третьому форумі в його рамках пройшов не просто концерт, а міжнародний фестиваль колективів і виконавців української діаспори «Український спів у світі». Нині все було скромніше. Такі часи?

Петро АНТОНЕНКО,
редактор газети «Світ-інфо», Чернігів.
Фото автора