Трагедія однієї сім’ї як історія цілого народу. Про що плаче свічка?

Чернігівка Тамара Тарасівна Непомняща щоразу в річницю українського Голодомору приходить до церкви, аби пом’янути тих, хто помер в 1932-33 роках. Приносить символічні колоски, запалює лампадку.

«Сама я з 44-го року, - каже жінка, - і, звичайно, Голодомору не знала, але багато чула про нього від моїх рідних. Про те, як вони виживали, що вони їли тоді. З деякими родичами навіть познайомитися не встигла – повмирали від голоду».

Діда Тамари Тарасівни називали куркулем. Його сім’ю чекала така ж страшна доля, як і мільйонів інших українських родин. «А дід же мій так любив землю! – зітхає жінка, - і батько любив. Їх від землі відірвали. А потім голодом нищили...».

Допоки жива і допоки буде сила, Тамара Непомняща ходитиме до церкви, пам’ятатиме історію своєї сім’ї і слова молитви, які й дотепер часто звучать по українських селах: «Господи, не пошли голоду!».