У вихованців Краснохутірської школи-інтернату на Чернігівщині немає води, опаленння і навіть нормаль

Сиротинцю більше ста років - спочатку там був жіночий монастир, а після революції вирішили виховувати безбатченків. Відтоді у тих стінах змінилося мало. До великого міста – сто п‘ятдесят кілометрів, а до здобутків цивілізації – кілька десятків років.

Чернігівщина. Красний хутір. Кількість хат у цьому селі можна перерахувати по пальцях. Важко дістатися. Навколо ліс. Втім, диво живе поруч. Краснохутірська школа-інтернат. Тридцять шість гектарів власної землі та двісті учнів. І все це майже на околицях цивілізації. На подвір‘ї сімбіоз двох епох: молодий Ленін та синьо-жовтий прапор. У столітніх приміщеннях – час зупинився. Прихильниця Брітні Спірс, Жасмін та Руслани п‘ятнадцятирічна Наталя Дараган ранок починає з водних процедур. У крані лише холодна вода. Тому зуби краще чистити швидко. Ранковий туалет дівчата закінчують вже на вулиці. Дерев‘яне приміщення з літерами „м" і „ж" очолює список незручностей у цьому місці.

Молодий медбрат Сергій Овсяник з гордістю демонструє душову. У теплий період дітей тут миють два рази на тиждень. Взимку – лише раз. Гріти воду та топити вугіллям – недешево.

Анатолій Пушкар керує школою вже двадцять п‘ять років. Він сирота і виріс у цих стінах. Каже, найважчі часи інтернат пережив на початку дев‘яностих. Втім, криза минула, а звичка сподіватись на власні сили лишилася. Сьогодні тут тримають своїх курей, індичок, свиней і, навіть, мають пасіку. За живим господарством доглядають учні.

Український борщ, гречана каша з м‘ясом, сік і банани. На сім гривень у день дітей годує держава, решту – чотири – заробляють самі. Втім, найважчі проблеми самотужки не здолати. У класах зимно. А малечу і досі розважають вічною казкою про ріпку.

У Алли Пантюх – найменші учні. Сьогодні їм по шість і вони тільки починають свій сирітський стаж. А Красний хутір стане його найдовшою частиною.