Стародубщина у складі Великого князівства Литовського

Після монголо-татарської навали

Чи були монголи на Стародубщині? Народні легенди. Етнічні зміни на теренах Київської Русі. Ще раз про стародубський діалект.

Прямих свідоцтв того, що монголо-татарські орди Батия побували на Стародубщині, у нас нема.

Археологічні дослідження не виявили слідів значних пожеж на городищах стародубських міст 13 ст., таких, як було, наприклад, зимою 1078-1079 років, коли на Стародуб ходили загони половецьких ханів. Усі відомі нам стародубські міста продовжували існувати і після Батиєвого походу, навіть під своїми старими назвами. Тільки замість старого Зартия виник сучасний Мглин на розстані 1 км від колишнього, але, як ми знаємо, пересування стародавніх міст з одного місця на інше відбувалося і в київські часи. Деякі з населених пунктів, відомих нам з дотатарських літописів, перетворилися згодом на невеличкі села (Розсуха, Ропськ, Синин), але той факт, що й до нашого часу вони зберегли свої стародавні назви, свідчить на користь того, що життя в цих населених пунктах не переривалося і в роки монголо-татарських лихоліть. Щодо того, що населення у цих селах ніколи не було забагато, підтверджується і тим, що у руських літописах згадуються вони лише випадково, у зв’язку із перебуванням там якого-небудь князя по путі до Києва чи Чернігова, та й навіть у цьому випадку згадуються частіш за все разом з іншим, більш велелюдним стародубським містом, аби читач літопису міг мати уяву, де ця подія відбувалася.

Але, з іншого боку, зберігши у лісових хащах основи свого колишнього суспільного життя, стародубські міста переживали після татаро-монгольскої навали на руські землі період величезної кризи, коли уся система старих суспільно-політичних стосунків була зруйнована вщент, а колишні державні центри, на які рівнялися володарі північносіверської землі – Київ, Чернігів та Новгород-Сіверський надовго втратили свій державницький статус. Через це і згасають поволі старі князівські династії у Стародубі та Трубчевську, не впоравшись із цими великими завданнями, які навантажив на їхні плечі новий час. Через це і залишилася у пам’яті народній монголо-татарська навала величезним лихом, яке знищило навіки звичний старий добробут. Навіть у назвах нових міст, які виникли уже в литовську епоху – Мглина та Почепа – чулися народному вухові згадки про Батиїв похід. Так про Мглин народні перекази розповідають, що монгольської кінноти, яка прийшла під місто, було так багато, що пил з під кінських копит млою охопив місто, від чого Мглин і має тепер свою назву. А у Почепі татари «чіпляли» місцевих мешканців на гаки, що також відбилося у його імені. Звичайно ж, це все лише народні вигадки, адже Мглин було засновано тільки наприкінці 14 ст., а Почеп і того далі – у середині 15 ст., але ці легенди яскраво свідчать про те, яку згадку залишила у пам’яті стародубців руйнація Вітчизни – Київської Русі.

Призвела монголо-татарська навала і до величезних етнічних змін на теренах усієї Східної України. Як вважають сучасні науковці, в епоху Київської Русі мова слов’янського населення держави розпадалася на чотири окремі говірки. На землі полян, сіверян, волинян та дреговичів мав розповсюдження київсько-поліський діалект (до цієї лінгвістичної зони входила і Стародубщина разом із Києвом, Черніговом, Переяславом та Берестям). На захід від цієї зони, у Галицькій Русі та Прутсько-Дністровському Понизов’ї існувала галицько-подільська говірка. На північ від Стародубщини, на теренах сучасної Білорусі та Центральної Росії – єдиний полоцько-рязанський діалект, який і дотепер об’єднує сучасні білоруську та російську мови в єдину систему так званого «акання». І нарешті, ще далі на північ, на землях Великого Новгорода та Ростово-Суздальського князівства була розповсюджена інша, окрема говірка - новгородсько-суздальська («окаючий» діалект сучасної російської мови). Монголо-татарська навала призвела до того, що населення лісостепової смуги Східної України, там де знаходилися Київ та Переяслав, було або знищено, або йому довелося тікати на північ та на захід, ховаючись від ворожих степовиків у лісах Сіверщини, Полісся та карпатських горах. Посол від римського папи до монгольського хана Плано Карпіні, який проїжджав Київською землею 1245-го року (через п’ять років після Батиєвого походу), залишив у своїх спогадах жахливу картину київської руїни: «Коли ми їхали через їх землю, то знаходили незліченні голови і кістки мертвих людей, що лежали на полі; бо це місто було вельми великим і дуже багатолюдним, а тепер воно зведено майже ні на що: ледве існує там двісті будинків, а людей тих тримають монголи в найважчому рабстві». Таким чином, з усієї зони київсько-поліського діалекту, змогли зберегтися у недоторканості лише ті говірки, які існували на Стародубщині та в українському Поліссі, тобто в тих лісових краях, куди не могли добратися монгольські загони. Степова ж, та лісостепова Україна почали міцно заселятися тільки у 16 ст., коли посилення феодальних утисків у Польсько-Литовській державі призвели до нової переселенської хвилі з Західної України на Україну Східну, коли селянам-переселенцям краще було покозачитися та воювати з татарами, ніж перебувати у панському рабстві. Але з собою переселенці принесли на Схід свою, галицько-подільську говірку, і таким чином Стародубська земля разом із українським Поліссям залишилася окремим острівцем архаїчного староукраїнського діалекту, на якому розмовляли поляни та сіверяни в добу існування Київської Русі.

Корачівське князівство

Діти Михайла Святого. Поміж татарами та Литвою. Корачівські князі. Занепад князівства.

У 1246-му році в Орді загинув чернігівський князь Михайло, який гідно перед лицем хана боронив християнську віру, за що й був приречений ханом на страту, а українською православною церквою прославлений як святий. Діти Михайла, які залишалися у Сіверській землі, вирішили, що за таких обставин перебувати у Чернігові стало небезпечно, адже монголо-татари в будь-який момент зможуть знову «взяти його на спис» та підпорядкувати собі Сіверщину остаточно. Тому нащадки Михайла Святого, зоставивши зруйнований Чернігів, перенесли центр державного життя Чернігівського князівства на північ, на Стародубщину та в Брянськ, місця, які були захищені брянськими та стародубськими лісами від неочікуваного нападу татар. Старший Михайлів син Роман сів на престол у Брянську, куди переніс і центр Чернігівської єпископії. Брат Романа Мстислав отримав у володіння місто неподалік від Брянську – Корачів, і таким чином брати постійно перебували поруч один від одного, сподіваючись на допомогу у випадку нового лиха. Корачів, як ми вже писали про це, відомий з літописів від 1146-го року, хоча народні перекази відносять його початок до язичницьких часів, і пов’язують історію свого міста з билинним боєм Іллі Муромця із Солов’єм. Сучасні дослідники вважають, що своє ім’я місто отримало від місцевого сіверського слова «корач», яке перекладається на сучасну українську мову як «хлібна скоринка», або є спорідненим із українським словом «корчі», тобто пов’язане із корчуванням дерев у стародубських лісах.

Не зважаючи на всю свою зненависть до татар, братам Роману та Мстиславу довелося їм підкоритися, адже сил воювати з ханами у них не було. Татари навіть допомагали брянському та корачівському князям відстояти свої землі у боротьбі із литовцями, які з кожним роком все частіше нападають на стародубські землі. А у 1249-му році Мстислав та Роман беруть участь у поході галицько-волинського князя Данила проти литовського Міндовга, підкреслюючи таким чином загальноукраїнську спільність. Подальша доля Мстислава нам невідома. Деякі дослідники вважають, що він керував Корачівським князівством до 1280-го року. Багаточисельні нащадки Мстислава розподіляють поміж собою батьківські землі, з-під влади Корачева відходять Козельськ та Звенигород, а на початку 14 ст. і у сусідньому Брянську влада переходить до ворожих чернігівським Ольговичам смоленських князів. Корачівський князь Святослав спробував повернути Брянськ до Чернігівської Землі, але смоленський князь Василій, що захопив владу у Брянську, звернувся за допомогою до татар, і 2 квітня 1310-го року в бою, що відбувся на околицях Корачева, Святослава було забито, а його столиця зруйнована та пограбована. Після цього Корачівське князівство остаточно занепадає, поміж князями його розпочинається справжня ворожнеча, яка закінчується іноді навіть убивствами, чого майже не знала Київська Русь дотатарської епохи. Так у 1338-му році загинув у бою князь Василь Титович, а у 1339-му Василь Пантелеймонович забив свого рідного дядька Андріана. Ці жахливі факти є єдиними поодинокими свідоцтвами, які розповідають нам про історію Корачівського князівства тієї пори. За що князі вбивали один одного, яка була їхня подальша доля – цього ми не знаємо. Не знаємо навіть, у якому місті князівства сидів той чи інший князь, бо частіш за все згадуються вони у письмових свідоцтвах просто як «корачівські князі», без уточнень місця знаходження їхньої столиці. Так само точно не відомо, що то було за місто Звенигород, в якому знаходився один із корачівських уділів. Зрозуміло тільки, що подібно до Стародубського і Трубчевського князівств, занепадає у 14 ст. і Корачівська земля. І коли у середині століття прийшли на Стародубщину литовці, не якої реальної сили Корачівське князівство вже не мало. Аби зберегти хоч залишки колишньої самостійності, корачівські князі потрохи втягуються у сферу литовської політики. Так у 1377-му році князь Святослав Титович одружується з дочкою великого князя литовського Ольгерда, але й це не рятує Корачівську землю від остаточного занепаду. Наприкінці 14 ст., після смерті синів Святослава Федора та Василя, Корачівське князівство переходить під владу племінника Ольгерда Патрикія, і на цьому його незалежна історія завершується.

Перехід Стародубщини під владу Литви. Відбудова краю

Приєднання Стародубщини до Литви. Відродження міст. Побудова нових фортець. Мглин та Почеп. Стародубські князі. Битви під Грюнвальдом та на Ворсклі.

1356-го року великий князь литовський Ольгерд пішов походом на Смоленськ та Брянськ. Міста ці були узяти їм та визнали над собою владу Великого Князівства Литовського, а вслід за тим уся Сіверська земля, зі Стародубом, Трубчевськом, Новгородом-Сіверським та Черніговом добровільно увійшла до складу Литовської держави. Мешканці Сіверщини чудово розуміли, що головною загрозою для їхнього життя були на цей час постійні набіги татарські, а під владою могутньої Литовської держави можна було не тільки врятуватися, але й відбудувати свій колишній, часів Київської Русі, добробут. Велике Князівство Литовське мало в своїх межах територію не лише Литви, але й усі білоруські землі, де тільки самі князі були литовського походження, а уся інша влада, боярство та військо – місцеві, слов’янські. Також і писемна мова була старослов’янською, і культура продовжувала традиції Київської Русі. Православна віра руського населення держави також не переслідувалася, і навіть більшість князів литовських, під впливом більш розвинутої руської культури кидала свої язичницькі вірування та переходила у православ’я. Закони Литовської Держави були досить демократичні, на них мали вплив не лише юридичні традиції Київської Русі з їх вічовим духом, але й близькість Європи, де в багатьох країнах владні повноваження давно вже були розподілені поміж монархом, представниками суспільства та церквою. Європейський демократичний дух українського народу, що базувався на вічових принципах Київської Русі, тягнув українські землі до демократичної Литви, на противагу азійській, московсько-татарській деспотії. Тому й єднається добровільно Сіверщина із Литвою, а за нею й інші українські землі з Києвом, Поділлям та Лівобережжям Дніпра також добровільно визнають над собою владу Великого Литовського князівства.

Залишивши у Корачівському князівстві сидіти слабких місцевих князів корачівських з роду чернігівських Ольговичів, усю іншу Сіверську землю Ольгерд розподілив поміж двома своїми синами. Старший, Бутав, що мав у хрещенні ім’я Дмитро, одержав під свою владу Трубчевськ та Чернігів, а молодший Корибут (у хрещенні також Дмитро) – Брянськ та Новгород-Сіверський. Центрами Сіверської землі залишалися стародубські міста, адже Чернігів та Новгород-Сіверський знаходилися занадто близько від татарських володінь, і населення у цих містах було ще замало. Першим завданням, яке поставили перед собою литовські князі, опанувавши краєм, було будівництво фортець, які б захищали Стародубщину від ворожих нападів та сприяли економічному відродженню краю. Було відбудовано старий Трубчевськ, поновлено фортеці у Сівську та Радогощі, виникло й два нових міста – Мглин та Попова Гора. Збудовані обидва у 1387-му році, у північно-західному кутку Стародубщини, і таким чином весь Стародубський край був тепер захищений міцними фортецями, навколо яких оселявся місцевий люд, та завдяки яким торгівля у краї процвітала. Свою назву Мглин отримав від значної кількості млинів, які знаходилися навколо міста, і які постачали населенню високоякісне місцеве борошно. Попова Гора згадується в «Опису міст руських» початку 15 ст., як значне на той час поселення Сіверської землі (тепер це райцентр Красна Гора на Стародубщині). Зміцнення оборонної структури краю продовжувалося і в 15 ст. Так у середині цього століття в самому центрі Стародубської землі було побудовано фортецю Почеп, яка повинна була своїм існуванням «замкнути», «зачепити» усю цю мережу стародубських фортець в єдине ціле (що й відбилося у назві цього міста, хоча деякі дослідники пов’язують її з «почепівщиною», митом, яке збиралося на відбудову краю).

Але головним, історичним центром краю залишався все-таки Стародуб. Населення Стародубщини прагнуло, аби, як і в часи до татарської навали, саме навколо Стародуба формувалося громадське та політичне життя краю. І Стародуб було відбудовано. Наприкінці 14 ст. він стає центром знов сформованого Стародубського князівства, яке очолює племінник князя Ольгерда Патрикій Наримунтович, а через кілька років, після остаточного згасання у Корачівському князівстві місцевої династії Ольговичів, Патрикій Наримунтович об’єднує на деякий період під своєю владою обидві ці землі. Як свідчать литовські метрики, деякий період існує удільне князівство й у Мглині, де престол займають сусідні мстиславські князі - спочатку син Ольгерда Корігайло, потім інший син Семен-Лугвеній, а далі його нащадки Юрій та Іван. Князь Семен бере участь у Грюнвальдській битві 15 липня 1410-го року, де в бою литовського війська проти німецького Тевтонського ордена серед інших українських полків особливо відзначається Стародубська хоругва. А у 1399-му році стародубські та трубчевські загони під проводом своїх князів Федора Патрикійовича та Дмитра Ольгердовича воюють разом з литовцями на річці Ворсклі проти татар, захищаючи українські землі від ворожих нападів. Таким чином і у складі Литовського князівства Стародубська земля залишається частиною України.

Поміж Сходом та Заходом

Похід московських військ на Стародубщину. Руйнація Стародуба. Дмитро Ольгердович. Московська служба. Князь Олександр Патрикійович. Вигадки російських істориків.

Входження Стародубщини до складу Великого князівства Литовського вельми не сподобалося колишнім її зверхникам – татарам. Золотоординські хани наказують своїм васалам – московським князям нападати на порубіжні литовські землі з метою повернення їх під владу Золотої Орди. Деякі порубіжні литовські князі використовували цю ситуацію для того, аби під личиною друзів московського князя вирішувати власні проблеми та розширяти територію своїх князівств. Так у 1379-му році воєводи московського князя Дмитрія (майбутнього «Донського») напали зненацька на місто Трубчевськ. Трубчевський князь Дмитро Ольгердович не мав часу, аби зібрати військо та чинити опір, тому вирішив відкрити ворота перед московським військом, сподіваючись, що князь московський не робитиме насильства над сином Ольгерда. Узявши Трубчевськ та полонивши Дмитра, пішли московські воєводи на Стародуб. Та стародубці вирішили боротися до кінця із московськими загарбниками. Місто, що тільки-но відбудовувалося після років запустіння, не змогло довго оборонятися проти москвинів, було узяте московським військом, ущент пограбоване та запалене разом із посадами. Але похід війська Дмитрія Московського на Стародубщину був подібним більше за всього до татарського набігу. Пограбувавши стародубські поселення, та довідавшись про те, що у Литві збирається військо для захисту краю, московські воїни втікають із награбованим до рідної Московщини. Разом з ними до Москви потрапляє і полонений трубчевський князь.

Саме в цю пору в Золотій Орді розпочинається внутрішня боротьба поміж місцевими володарями. На землях, що межують з Московським князівством, владу захопив татарський полководець (темник) Мамай. Скориставшись цією нагодою, Дмитрій Московський вирішує не підкорятися незаконному, на його погляд, володареві Мамаю, та перестає платити татарам щорічну данину. Мамай почав збирати військо, аби наказати непокірливого князя. Розпочиналася велика війна поміж Москвою та татарами. У такій ситуації Дмитрію Московському вкрай необхідно було мати у себе досвідчених полководців, які б допомогли йому у розбудові війська. Литовські князі давно вже вважалися на Московщині гарними вояками, які добре знали тогочасну європейську військову науку. Тому московський князь звертається по допомогу до свого полоняника – Дмитра Трубчевського. Трубчевському князю, взамін загубленого Трубчевська, надається у Росії значне Переяславське князівство у Ростовській землі. У 1380-му році Дмитро Ольгердович разом з Дмитрієм Донським іде на Куликове поле, де стає одним із головних героїв цієї перемоги росіян над татарами. Але через два роки сталося несподіване. Законний татарський хан Тохтамиш вирішив примусити Дмитрія Донського сплачувати татарам данину, як і раніш. Велике татарське військо підійшло під московські стіни. Злякавшись татарської сили, кинув Дмитрій Донськой свою столицю напризволяще, а сам побіг рятуватися у далеких костромських лісах. Московські ж мешканці вирішили підкоритися ханові, відкрили перед ним ворота, та визнали себе знову татарськими рабами. Продовжувалася татарська неволя над Росією ще довгі 98 років. Не сподобалося таке холопство Дмитру Ольгердовичу, що вихований був із дитинства ідеєю боротьби із Ордою. Кинув він багате та непотрібне йому Переяслав-Заліське князівство, та повернувся додому, до Трубчевська, де склав присягу на вірність Литовській державі. А 1399-го року пішов разом зі стародубським князем Федором Патрикійовичем та українсько-литовським військом на війну проти золотоординців. Нещасливим був для українців той похід. 12 серпня 1399-го року загинули у бою на річці Ворсклі обидва князі землі Стародубської, загинули, захищаючи рідну землю, загинули, не бажаючи бути татарськими холопами. Загинули, але зберегли Стародубщину від ординського володарювання.

Повернення Дмитра Ольгердовича з Московського князівства наштовхнуло багатьох князів порубіжних уділів землі Литовської на думку, що вони так само можуть піти послужити московському князеві, заробивши гроші за службу, або отримавши для себе чи дітей своїх московські уділи. Адже дробити власні князівства їм не хотілося, а з московської служби можна було, як це зробив і Дмитро Ольгердович, завжди повернутися додому. Першим зі Стародубщини пішов служити Москві Патрикій Наримунтович, залишивши на стародубському престолі свого сина Федора. Після загибелі Федора на Ворсклі Патрикій повернувся, але згодом, у 1408-му році поїхав до Московщини знову. Там він і помер, а його нащадки розпочали відомий у Росії князівський рід Патрикєєвих. Син Федора Патрикійовича Василь, не маючи уділу на Стародубщині, також поїхав на московську службу. Він отримав від московського князя землі по р. Хованці у Волоколамському князівстві, і його нащадки були вже князями Хованськими, з іменем яких пов’язана така історична подія в житті Росії 16 ст., як Хованщина. На Стародубському ж престолі посів інший син Патрикія – Олександр. У 1400-му році він склав особисту присягу польсько-литовському володареві Владиславу Ягайлі, текст якої зберігся до наших днів. У своїй присязі князь Олександр обіцяв: «Не шукати мені інших господарів мимо нашого милого господаря короля Владислава Польського. Й корони польської не відлучитися мені ні яким часом». Вірним цій присязі залишився князь Олександр до кінця свого життя. Під час смути у литовсько-польській державі 1406-го року, зостався Олександр Патрикійович без стародубського престолу, але за вірну службу отримав від литовської влади Корецьке князівство на Україні, і його нащадки стали відомими в українській історії князями Корецькими.

Деякі російські історики натякають на те, що немовби порубіжні литовські князі їздили на службу до Москви через те, що у Литві зневажали їх православну віру та й взагалі мали ці князі якусь незрозумілу симпатію до російської влади. Насправді це не так. Як ми бачимо, порубіжні князі шукали перш за все на Московщині власної вигоди, нової землі та винагороди за службу. Багатьом з них врешті решт швидко набридала служба під керівництвом авторитарних московських князів, і вони поверталися до більш демократичної Литви. Бувало й навпаки – російські удільні князі кидали свої уділи на Московщині, та їхали до литовських князів шукати служби. Із посиленням авторитаризму у Московській державі таких князів ставало рік від року все більше та більше. Православна ж віра ще довгі роки, аж до середини 16 ст., мала у Литві усі державні права. Більшість з князів та великих володарів на Україні залишалася православними, а в Острозі, Львові та Вільні діяли православні друкарні та виходили друком православні книжки (такого не було у Росії тих часів). Тиск на православ’я розпочався у Польсько-Литовській державі тільки з початком Реформації та Контрреформації в Європі, коли всі європейські країни втягнулися поволі у релігійну боротьбу. Ніякої ж особливої симпатії до Росії у литовських князів, природних литовців, Ольгердовичів та Наримунтовичів, теж бути не могло – це зрозуміло. Тому ідеологічні кліше російських істориків 19-20 ст.ст. щодо литовських князів є звичайними імперіалістичними вигадками.

Московська експансія на Стародубщину у другій половині XV ст.

Зигмунт Кейстутович. Московські дисиденти на Стародубщині. Політика Москви та Литви у відношенні до Стародубщини. Початок московсько-литовських війн.

У 1406-му році стародубським князем став Зигмунт Кейстутович, син великого князя литовського Кейстута. Не задовольняючись маленьким сіверським князівством, Зигмунт вирішує розпочати боротьбу за престол Великого Князівства Литовського. Головним суперником Зигмунта у цій боротьбі був Свидригайло Ольгердович, який відстоював незалежність Великого князівства Литовського, опираючись на українську аристократію. Нелюбов до Зигмунта українського стародубського боярства вилилася у шалену неприязнь його до всього українського. У 1432-му році Зигмунт напав на Свидригайла, захопив Вільно і був проголошений великим князем. Намагаючись прихилити на свою сторону українську знать, привілеями 1432 і 1434 років поширив на руських князів і бояр права, якими користувалася литовська шляхта. Але у 1432-му році Зигмунт відступив Польщі подільські землі та території на волинському порубіжжі; після його смерті вся Волинь мала відійти до Польської Корони. У вересні 1435-го року Зигмунт остаточно розбив українсько-литовські війська під командуванням Свидригайла в битві під Вількомиром. Правління Зигмунта зміцнило польські впливи на литовських і українських землях і загострило національну боротьбу. Проти великого князя литовського Зигмунта було влаштовано заколот українцями, і він був убитий у Тракайському замку неподалік від Вільно шляхтичем-киянином Скобейком у 1440-му році.

Новий великий князь литовський Казимир вирішив налагодити мир у своїй державі, припинити громадянську війну та помиритися із тими своїми родичами, які брали участь у тій війні. Так сину Зигмунта Михайлу (православному за вірою), було запропоновано стати новим стародубським князем. Михайло був талановитим полководцем. Саме за його допомогою батько здобув перемогу під Вількомиром, та міцно, хоча й не надовго, сів на литовському престолі. Але незалежний характер Михайла, його суперечки з Казимиром та стародубськими українцями, до яких він, так само як і його батько, ставився упереджено, призвели до того, що Михайло спробував учинити заколот проти Казимира, зазнав поразки, та тікав на Московщину, де й помер у безвісті.

Так у 1445-му році Стародубська земля знову залишилася без свого князя. Але тут уже розпочалися заколоти у Московській землі, коли удільні князі російські розпочали війну проти князя московського Василія ІІ, який намагався підпорядкувати їх землі своїй владі. Саме цього року Василій зазнав поразки, був заарештований та осліплений своїми ворогами (з цього часу він отримав прізвисько Темний, або Сліпий). Прихильники московського князя почали тікати у Литву, опасаючись за своє життя. Литовський уряд вирішив скористатися цим, аби створити на своїх теренах таку собі дисидентську базу противників діючої московської влади, та з допомогою її мати тиск на російську політику. З цією метою Брянські та Стародубські землі було віддано двом втікачам з Московщини – серпуховсько-боровському князеві Василію Ярославовичу та Семену Оболенському. У 1447-му році ці два князі розпочинають похід з Брянська на допомогу Василію Темному. Але здобувши перемогу залишаються у Росії, сподіваючись на вдячність московського князя. Зате тепер тікають до України супротивники Василія ІІ, а серед них найсильніші з його ворогів – князь Іван Можайський, який безпосередньо брав участь в осліпленні великого князя московського та Іван Шемякін, син Дмитрія Шемяки, головного керівника змови проти Василія Московського.

Литовський уряд вважав, що йому вельми пощастило. За допомогою цих двох князів можна було тримати під постійним напруженням московську владу, якій довелося б перебувати у постійному чеканні нової загрози від своїх західних рубежів. Боятися повернення російських князів до Московщини у литовського уряду причин не було, адже у Росії на них чекала лише смертна кара за скоєні злочини проти центральної влади. Тому литовські урядовці вирішили створити міцну базу проти Москви, віддавши князям-дисидентам у володарювання всю українську Сіверщину. Іван Можайський став князем стародубським, приєднавши до свого князівства разом Чернігів, Гомель та Любеч, а Іван Шемякін князем рильським та новгород-сіверським. Треба зазначити, що на той період Стародуб, не зважаючи на всі князівські лихоліття, був найрозвинутішим економічно містом усієї Східної України. Розташування його на півночі українських земель сприяло економічному розквіту, адже південні українські землі все ще знаходилися під тиском постійних татарських нападів, які приводили до обезлюднення та запустіння краю. Через те віддання Сіверщини до рук російських князів було величезною помилкою литовського уряду.

Доки при владі на Сіверщині знаходилися особисті вороги московського великого князя, за долю цього українського краю можна було не побоюватися. Але коли князі-дисиденти померли, до влади прийшли їхні діти, які виховувалися у московському деспотичному дусі, не сприймали того демократичного ладу, яким жила Литовська держава, та сподівалися порозумітися із нащадком Василія Сліпого Іваном Третім, та повернутися до вітчизни своїх батьків. Іванові Третьому вдалося зробити те, що не вдавалося зробити його батьку Василію. Він приєднав до Москви землі Великого Новгорода, позбавився нарешті від золотоординського ярма, яке протягом 250 років тяжило над російськими землями, та звернув тепер свою увагу на захід, на володіння литовських князів. Економічно розвинуті стародубські землі, з міцними містами-фортецями були ласим шматком для московського князя, який, переставши бути татарським холопом, оголосив себе «Государем усієї Русі», єдиним нащадком київських Рюриковичів, якому повинні належати усі українські та білоруські землі. Московські агенти розпочинають плідно працювати при дворах стародубського та новгород-сіверського князів, щедрими обіцянками схиляючи їх на бік московського государя. Крім величезних винагород користувалися вони й звичайним залякуванням. Розпускалися чутки, що влада литовсько-польської держави бажає силоміць принудити православних князів перейти до католицтва, і таке подібне. Врешті-решт сіверські князі почали частіше прислуховуватися до московських порад. Стародубський князь Семен, який в перші роки свого князювання був вірним прихильником Литовської держави, і у 1493-му році ходив навіть зі своїм воєводою Юрієм Глібовичем війною на Москву, дійшовши до свого родового Можайську, схилявся тепер на бік Івана ІІІ. Литовський уряд побачив нарешті загрозу московської експансії і у 1494-му році змусив таки Івана ІІІ підписати угоду, згідно з якою порубіжні князі литовські та російські не могли переходити на службу до чужих володарів разом із своїми уділами. На цьому литовський уряд і заспокоївся, сподіваючись, що договір та клятви, якими він скріплявся, служитимуть надійною запорукою від московської агресії. Але для московських політиків, з їх татарсько-азійським вихованням, такий договір тільки розв’язував руки для подальших політичних махінацій. На Сіверщині було створено таємничий союз, до якого увійшли стародубський князь Семен, новгород-сіверський князь Василій Шемячич, та дрібні трубчевські князі – нащадки Дмитра Ольгердовича, які давно вже не були реальною силою на Стародубщині.

У квітні 1500-го року, зовсім несподівано для литовських можновладців, сіверські князі оголосили про свій перехід під владу московського князя разом зі своїми землями. Московські війська стояли уже напоготові. 3 травня увійшли вони до Стародубщини, та без бою зайняли усі стародубські фортеці, ворота яких були відчинені перед ними князями-зрадниками. Так розпочалася епоха литовсько-московських війн за Стародубщину, які продовжувалися, з перервами, більше ніж сто років, і привели до повного спустошення та зруйнування колись квітучого краю.