Релігійні святині Стародубщини. Фото

Культ Божої Матері. Чубківська ікона. Баликинська ікона. Трубчевська ікона. Знущання більшовиків над стародубськими святинями.

Як і скрізь по Україні, переважна більшість народу Стародубщини є дуже релігійною. Майже в кожному селі є власна церква. Будування невеличких дерев'яних церков розпочинається в епоху гетьманування Івана Мазепи і з цього часу традиція мати свій храм і свої православні святині, поширюється по всьому краю.

Село Чубковичі Стародубського району було засноване у 17 ст. трьома братами-козаками – Гришком, Митьком та Петром Чубківцями. Як свідчить народна легенда, на цьому місці, ще у 15 ст., стомленим косарям з сусіднього села, які косили тут траву, на дубовому пні з'явилася ікона Божої Матері, а з-під пня забило чудотворне джерело, на місці якого тепер стоїть Свята Криниця. Для вшанування ікони в селі збудовано церкву, у якій завжди було багато місцевого люду. Чутка про чудотворну ікону поширювалася й ген далеко від Стародубського краю.

Як кажуть люди, перед цією іконою, після звільнення Стародубщини з-під польської влади, молився сам гетьман Богдан Хмельницький, і прохав від Божої Матері щастя й добробуту для українського народу. Бував у Чубковичах і Іван Мазепа, який багато прислужився для розвитку добробуту нашого краю та цілої України. Відвідав Чубковичі й Омелян Пугачов, який у молоді літа, після втечі з російського війська, переховувався у стародубських лісах. Довідалася про це імператриця Катерина, та після придушення пугачовського заколоту, видала наказ, за яким усі чубківські козаки, що надали притулок збіглому Омеляну, були назавжди вислані з краю.

Храм чубківський прийшов у запустіння, нема кому було його й поновити. Але жила тоді у селі поміщиця, Ганна Федоренко, яка була інвалідом з дитинства, погано рухалася, та ходила тільки з допомогою костурів. Ось вона й вирішила поновити храм, аби пам'ять про минулі козацькі часи та волелюбність українського народу не згасла у віках, не зважаючи на всі імперські перепони. Розпродавши усе своє майно, відновила Ганна чубківський храм, а сама доживала свій вік у невеличкій комірці поблизу церкви. Після смерті поховали її там же, біля північних воріт, а вже в наші часи, при розкритті поховання, були знайдені її нетлінні останки, які зараз знаходяться у каплиці, побудованій на цьому місці.

Важкі для чубківської церкви часи настали у роки більшовицького панування. Богослужіння в храмі було заборонено, а Святе джерело забито великим камінням, аби й води звідти більше не текло. І тільки після падіння комуністичної влади камінь цей було відсунуто, і свята криниця відродилася знову. Тепер камінь той стоїть поблизу, із написом, який нагадує прочанам про роки більшовицького свавілля. А чубківський храм і досі є місцем великого народного паломництва. Кожен рік, 10 серпня, у день набуття Чудотворної ікони, з’їжджаються сюди звідусіль християни, а особливо козаки відродженого зараз Стародубського полка, для яких ця ікона є полковою святинею. У храмі, прикрашеному українськими рушниками, відбувається урочиста Служба Божа, а після молебну біля джерела вода вичерпується зі Святої Криниці аж до самого дубового пня, на якому знайшли святиню п’ятсот років тому, та який заглибився зараз під землю майже на 4 метри.

Іншою, шанованою стародубцями іконою, є Баликинська Божа Матір. Поява її пов’язана із сумною сторінкою в українській історії, коли під час Північної війни спроба гетьмана Мазепи здобути в союзі зі шведами свободу для України, закінчилася трагічною поразкою. Саме в цей час, в хаті значкового товариша Стародубського полка Тимофія Дульського у Стародубі ікона почала виділяти сльози. Божа Мати наче плакала над долею українського народу, який відтепер повинен був знаходитися у декількавіковому московському рабстві.

Дульського це здивувало, але він довго сумнівався, та не знав, що йому тепер робити. Тоді Божа Мати з’явилася йому уві сні, і прохала віддати цю ікону до тієї церкви, яка б на цей час тільки б розпочинала будуватися. Саме така церква була у селі Баликині, сучасного Погарського району. Туди її Дульський і віддав, а наступного, 1712 року, ікона зцілила сліпу дівчину, у зв'язку з чим і була оголошена чудотворною. Слава про цю ікону миттю розійшлася по всьому Стародубському краю, і з цього часу ікона ця стала символом боротьби українського народу за свою волю, знаком того, що Матір Божа піклується долею України та Стародубщини, і настане час, коли Вона позбавить свій народ від ворожого ярма.

Після скасування гетьманського устрою на Україні, козацька старшина Стародубського полка приділяє особливу увагу вшануванню цієї ікони. У 1770-му році військовий товариш Юркевич зробив на свій кошт срібну ризу для ікони, а у 1811-м, графиня Ганна Безбородько, з роду славного козацького урядовця, канцлера Російської імперії часів Катерини Другої Олександра Безбородька, визолотила та поновила цю ризу. Родини Безбородьків та Миклашевських у цей час були тим осередком на Стародубщині, навколо якого гуртувалися всі незалежницькі сили краю, в їх маєтках – Понурівці та Гриневі збиралися тоді українські автономісти, саме тут була створена «Історія Русів» - гімн українській козацькій свободі, тож і не дивно, що саме представники цих родів приділяли таку увагу до долі ікони Баликинської Божої Матері.

Головною святинею Східної Стародубщини була ікона Човнської Божої Матері, яка знаходилася у Спаському монастирі у селі Квітунь, сучасного Трубчевського району. Як свідчать археологи, колись на цьому місці знаходилося давнє українське місто Трубчевськ, у якому князював славетний «Буй-Тур» Всеволод, брат Новгород-Сіверського князя Ігоря, оспіваного у «Повісті про Ігорів похід».

Згодом місто перенесли на інше місце, а на високому березі ріки Десни, там де була раніше князівська фортеця, виник Спаський монастир, який у 17 ст. належав до володінь Києво-Печерської Лаври. У монастирі знаходилася ікона Богоматері, яка, за церковною легендою, у 12 ст. з’явилася місцевим пастухам, які випасали тут свою худобу, та побачили раптом ікону в човні, що плила Десною проти течії. Відтоді ікона і прозвалася Човнською, а після того, як перед нею, після молитви, зцілився від хвороби князь Трубчевський, ікона стала вважатися чудотворною, та прославилася багатьма чудесами. Коли жкиєво-печерські ченці замість дерев’яних церков побудували у монастирі кам’яні собори Різдва Христового та Антонія і Феодосія Печерських, число паломників, які відвідували монастир, збільшилося у кілька разів, і слава про Чудотворну ікону розійшлася не лише по-українських, а й навіть по російських землях.

У далекому Пензенському краї почули про Човнську Божу Матір, та прохали місцевих ченців написати для них копію з ікони. Трубчевський монах Юхим робить у 1765 році таку копію, й вона займає чільне місце у Троїцькому монастирі пензенського міста Наровчата. Наприкінці 18 ст. Трубчевська ікона кілька разів рятує місто Наровчат від епідемії холери, після чого набуває ще більшої слави. Але з переходом влади до більшовиків, Човнська ікона з села Квітунь навіки зникає з життя, а її чудотворний список з міста Наровчат передається до місцевого краєзнавчого музею, де використовується як стіл та підставка для квіткових горщиків. Тільки у 1994-му році, зовсім випадково, список цей було знайдено у запасниках музею, та відреставровано.

На прохання Брянсько-Сівської єпархії РПЦ повернути Чудотворний список Човнської ікони на батьківщину, до Трубчевська, Пензенська єпархія відповіла стародубцям, що, немовби: «історична батьківщина у всіх одна — Росія, і віра спільна — православна. Отже незалежно від місця розташування, ікона, перш за все, служить справі православ'я і зміцненню російської духовності». От таким чином і не мають трубчевці тепер своєї Човнської Божої Матері, та щоб помолитися перед її образом, їздять аж до Пензи, на «спільну батьківщину», як називає цей примордовський край РПЦ.