Михайло Ющенко: «Суркіс не любить жіночого футболу»

Наприкінці жовтня відомий фахівець жіночого футболу, колишній головний тренер чернігівської «Легенди» Михайло Ющенко отримав звання заслуженого тренера України.

Найголовніша справа його життя – становлення і розвиток на Чернігівщині цього колись екзотичного виду спорту (саме так сприймався жіночий футбол у СРСР у другій половині 1980-х років) – нарешті належним чином був оцінений національною Федерацією футболу.

«Я комусь наступив на мозоль…»

Я зустрівся з Михайлом Ющенком у нього вдома на Круговій вулиці. Його приватне господарство без перебільшення можна назвати «шматочком Європи» на Червоному Хуторі. Об’їздивши разом з «Легендою» і збірною України більшість країн Старого світу, Михайло Федорович завжди намагався перейняти кращі зразки ландшафтного дизайну і застосувати його у власному господарстві. Біля його будинку – тераси, фонтани, акуратно підстрижені трав’яні газони.

Спілкувалися ми у гостьовій кімнаті справжньої російської лазні. У каміні потріскували дрова, на масивному дерев’яному столі стояли бокали з пивом і тарілка з сиром та копченим м’ясом. У такій невимушеній обстановці говорити завжди приємно, особливо ж, коли знаєш співбесідника багато років. Природньо, що перше запитання до Михайла Ющенка стосувалося нещодавньої нагороди.

– Взагалі-то я мав отримати звання заслуженого тренера України ще років шість-сім тому. Адже всі умови для цього були виконані: я більше десяти років був головним тренером команди і підготував не менше десяти майстрів спорту.

Але тоді подання від Чернігівського облспорткомітету на заслуженого тренера було «зарізане» у ФФУ. Мабуть, там я комусь «наступив на мозоль». Тепер же, після того, як п’ять моїх вихованок у складі пермської «Зірки» стали майстрами спорту міжнародного класу, ніяких перепон для здобуття звання «заслуженого» вже не було.

У «Легенді» і в збірній

– Становленням жіночого футболу в Чернігові, окрім вас, займалися й інші люди. Кого б ви згадали в першу чергу?

– Як професіонала, найперше – Наталію Терещенко. У 1992-1993 роках вона «просіяла» по чернігівських школах дуже багато дівчат, шукаючи таких, з кого вийшли б хороші футболістки.

Людмила Пекур, Тетяна Чорна, Вероніка Шульга, Катерина Майстренко – це її вихованки. До недавнього часу в «Легенді» була дуже потужна воротарська «школа»: Іван Ананко, Анатолій Хоменко, В’ячеслав Кисельов і Сергій Умен. Завдяки їхній наполегливій тренерській праці стали чудовими голкіперами Світлана Петько, Вероніка Шульга, Ірина Зварич і Надія Баранова.

– Так, у 1992-1994 роках. Головним тренером тоді був Олександр Чубаров, а я йому допомагав. Потім до керівництва збірною прийшли інші люди і я зосередився на «Легенді».

– А що можете сказати про сучасну «Легенду»?

– Хороша команда, адже слабкі чемпіонами не стають. Але… коли я працював з «Легендою», у нас завжди були додаткові зайняття з футболістками. На звичайному командному тренуванні індивідуальні якості розвинути важко, а додаткові вправи допомагали кожному гравцю вийти на новий, якісно вищий рівень.

У сьогоднішній «Легенді» цього немає, дівчата не ростуть у плані своєї майстерності. А хотілося б, адже наступного року «Легенда» братиме участь у Кубку європейських чемпіонів.

«Зачем мы здесь? Пусть кто-то внятно объяснит мою задачу…»

– Нинішнього року збірна України грала у фінальній частині чемпіонату Європи. Які ваші враження від виступу команди?

– Українська збірна посіла 10 місце з 12 команд. Щоб відповісти на питання, добре це чи погано, треба спочатку дати відповідь на інше – а чи було у збірної України конкретне завдання на цей чемпіонат? Ні, не було. Як не було у гравців команди й мотивації.

Патріотичні слова про спортивну честь країни були популярними років 25-30 тому, але не зараз. Якщо збірна вирушає на серйозні міжнародні змагання, її гравці повинні мати, перш за все, матеріальний стимул. За вихід із групи, за вихід у півфінал, за перемогу в турнірі.

В українок же стимул був лише один – своєю грою сподобатись тренерам кращих європейських клубних команд і бути до них запрошеними. Та й то це стосується лише молодих футболісток. Для більшості ж гравців збірної загальний результат за таких умов був «по барабану».

Коли збірна вирушала на чемпіонат у Фінляндію, з нею не зустрівся жоден із представників Федерації футболу України. Таке відношення, здебільшого, викликає розчарування у справі, якою займаєшся. Як співає Олександр Розенбаум: «Зачем мы здесь? Пусть кто-то внятно объяснит мою задачу…»

– І давно таке відношення до жіночого футболу з боку ФФУ?

– Давно, з 1994 року, відтоді як президентом ФК «Динамо» (Київ) став Григорій Суркіс. Одним з перших його кроків на цій посаді було розформування жіночої команди київського «Динамо», яка на той час була однією з найсильніших на теренах колишнього СРСР. Потім він став президентом Федерації футболу, і нічого не змінилося.

Жодного разу Суркіс не був присутнім на фіналі Кубка України, хоча він завжди проводиться в Києві. З 1993 року жодного разу не відвідав матч національної збірної. Можливо, єдиним позитивним моментом є те, що «збірниці» отримують від Федерації футболу стипендії.

Григорій Суркіс не любить жіночий футбол, це видно по відношенню до національної збірної з боку ФФУ. Риба, як відомо, гниє з голови…

Пенсіонери відпочивають у Буковелі

– О-о, зайнятися мені є чим. Вдосконалюю своє господарство, з цього приводу завжди є багато ідей. Приймаю в лазні своїх друзів. Останнім часом дуже полюбив зимовий відпочинок на гірських лижах у Карпатах, у Буковелі. У цьому році їздив туди двічі. Саме в такі місця треба їхати за здоров’ям і гарним настроєм. Не лише нам, пенсіонерам, а, насамперед, молодим.

Розмовляв Олександр ВОЛОЩУК