Любов Народу і Яночки

Жив собі чолов’яга. Був не красень, не потвора. Не товстий і не худий. Не багатий, не жебрак. Одним словом – середнячок.

Звали його, скажімо…. Народ.

То й прийшла пора чолов’язі женитися. Роззирнувся навкруги – кого ж узять? Сподобав дівчину ставну, хазяйновиту, білозубу та чорноброву. Звали її Яночка.

- А чи підеш ти за мене? – питається Народ, - адже великих статків не маю. Та й квартирка благенька-старенька. І підлогу миші поточили, і труби часом репають…

- Ой, піду, мій милий, - засоромилась Яночка.

- А чи будеш ти господинею в домі? Годувати, в хаті прибирати, чи виведеш кляту мишву?

- Заради тебе, - звела очі Яночка – небо прихилю, почую твої й слова, і погляди!

То й послухав Народ красних слів, розписався з Яночкою честь по честі. Ввів у хрущівку свою батьківську. А на ранок пішов на роботу.

Повертається зморений, змучений, тяжкими справами до землі притиснутий.

А на столі – голо….

- Чого ж ти, Яночко, чоловіка не чекала, столів не накривала?

- Так грошей нема, Народе…

Подумав чолов’яга – а й правда! Зарплату не приносив, чого вимагати. Підібгав пояса тугіше і на роботу скоріше.

Так минув місяць. І другий. І третій скінчився. А на столі й досі голо…

- А де ж зарплата моя, Яночко?

- Та скільки там тих копійок, Народе! Тільки й стало, що на шубку пухнасту і рукавички сріблясті. Бач як виблискують. Ти що, хочеш, аби жінка твоя жебрачкою ходила?

Знов подумав чолов’яга, потилицю почесав – і то так, що за жінка без шуби? Зітхнув – і на роботу.

Чи довго, чи коротко – а рік пролетів і незчулися.

Повертається додому Народ – а Яночка собі кімнату відгородила, замок повісила. І зась йому до дружини законної:

- Яночко, леле моя! Та ж ти жона мені!...

- Народе, любоньку, а хто тобі винен, що тхнеш після роботи? Хіба можу я, пані пишна, жити поруч із таким облиськалом!

Ще нижче голову Народ нахилив. Що вдієш, правду каже Яночка. Смердючий він і бідний, і сорочка його невипрана, і чуб нерозчесаний. Куди до неї…

Сонце стає та сідає, рік швиденько минає…

- Яночко, серденько, що ж за цей час ти зробила? Чи підлогу налатала? Чи труби поміняла?

- То за що його все теє діяти, Народе? Нема в домі ні копієчки.

- Ну як же, Яночко. Адже зарплату приношу щомісяця. Ти б хоч по грошику відкладала, уже б і стало на все.

- Ой-ой, Народе мій! Куди там відкладати, як копієчку мишва у дірки винесла? Розікрала все до ниточки…

І знов рік минає, а грошиків немає. Мишва витягає… А в Яночки уже і шубок повна шафа, і сани з золота, і приятелів море з’явилось, разом п’ють та гуляють. Тільки Народу нема на столі вечері.

А він чолов’яга терплячий! Адже розписаний з Яночкою, сам її вибрав, чого плакати. З роботи іде – кавалок ковбаски прикупить, зжує, ото з того й живе.

Ач провідала Яночка, що має Народ шматок сала і огірок! Ох і розізлилася-розлютилася! Очі виблискують, розперезалася, качалкою між очі тиче:

- Та ти що, Народе?! Як смів приховати ковбаски кружальце від мене, Яночки красивої, даної тобі навіки???

Тут уже урвався терпець чоловікові. Схопився він за качалку і переламав її об коліно.

Побачила теє Яночка, розізлилася ще гірше!

- Егегей, мишки та песики, котики і горобці! Чи дарма я годувала вас усі ці роки! Ідіть воювати за Яночку, дівчинку гарну та пишну, в шубці на санчатах золотих!

І налетіло мишви-горобців, стали Народ клювати, шкрябати і дзьобати. Той руками маше, скидає із себе…

- Та вони ж маленькі, не сміти чіпати! – репетує Яночка. – Екстреміст ти поганий, дурло брудне! Нема на тебе грінпісу!

Билися вони билися… билися-билися…. Кажуть сусіди – нащо бучу здіймаєте, один одного зневажаєте. А чи не розійтися б вам по хорошому?

- Ен ніііі – каже Яночка. – Я жінка законна, тут шуби мої висять. Не піду!

А Народ головою качає, рани перев’язує, горобцями закльовані.

Не скінчилася казка наша, триває…

Ой хто-хто в ній перемагає….. Хто хату собі лишає….

Ілюстрація Весела хата