Міжнародні відносини по Дарвіну

Напередодні свята весни, відновлення та розквіту – сьомого березня – іракці знову почули зловісні звуки вибухів та тероризуючих пострілів по цивільних мішенях: за попередніми даними у Багдаді загинуло щонайменше 25 осіб, і цифра зростає щогодини.

А чи замислюємося ми, чому вмирають ці люди? Чи може пошесть війни, тероризму сягти нашого краю?

Сьогодні ми спостерігаємо поступовий розвал системи мирного міжнародного порядку і це може стати початком повернення світу до гобсівського стану “війни усіх проти усіх”. А коли кожна держава вважатиме усіх інших ворогами, тоді не за горами і Третя світова війна.

Для уникнення такого трагічного розвитку міждержавного співробітництва світовій громадськості варто звернути увагу на проблему використання військових засобів впливу на менш сильні політично, економічно та військово держави державами-лідерами регіонального чи світового масштабу під егідою боротьби з державним чи недержавним тероризмом, тиранічним режимом чи кричущою недемократичністю режиму, масовим порушенням прав людини і подібними гаслами, які “легітимізують” застосування сили.

Чи можна називати сучасну державну політику Штатів, Ізраїлю, Росії політикою неоколоніалізму, а сучасний період вважати початком ери міжнародного дарвінізму (авторський термін заснований на аналогії біологічної теорії Дарвіна про боротьбу живих організмів між собою за виживання та міждержавній боротьбі за виживання, яка стає все гострішою із поступовим вичерпанням природних ресурсів Землі та зростанням кількості населення)?

Млявий хід конфлікту Росії з Грузією, що ризикував вилитися у військове протистояння після заяв РФ про можливість депортації грузинів з країни, продовжує вервечку схожих загострень, що мали місце останніми роками: напад США на Ірак, ізраїльська агресія проти Лівану.

Така політика нагадує політику колоніалізму, коли потужна імперія розширювала свою могутність, загарбуючи сусідів, сусідів сусідів та просто хто під руку попаде.

Сьогодні така політика офіційно оголошена загарбницькою, такою, що порушує права людини, державний суверенітет і тому подібні.

Кордони усього світу в цілому узгоджені, підписані міжнародні мирні договори, практика двох світових воєн стала бар’єром на шляху до чергово переділу територій.

Винаходом ХХІ століття стала політика посилення впливу на території, які становлять для держави-імперії певний інтерес.

Так, Сполучені Штати, зіткнувшись з потужним державним сектором іракської економіки та нафтовими свердловинами, які знаходяться у державній власності, зрозуміли, що тактика фінансово-економічного змагання та інвазії американських компаній на ринок тут безсила. Державу витіснити зі сфери чорного золота можна лише політичними засобами: змінити владу.

...Або зруйнувати нафтотранспортну та -переробну інфраструктуру, таким чином змусити Ірак брати кредит на відбудову системи. Цікаво, що кредит (близько $800 млн. для північного регіону та $1.2 більйонів для південних нафтових полів, загалом не більше 2-х більйонів доларів США) дає США (гроші ці треба буде віддати з відсотками) і тому ставить свої вимоги: гроші повинні бути витрачені виключно на відбудову нафтової галузі.

Був проведений конкурс, який перемогли дві американські кампанії (привести назви) – американські гроші повернулися в національну економіку, крім їх майбутнього повернення в державний бюджет, коли Ірак віддасть позику.

Таким чином методом збройної інтервенції було досягнуто те, чого не вдалося досягти мирною економічною війною, – встановлено американський контроль над черговою тисячею нафтових свердловин.

Ізраїль, будучи підмайстром США на Близькому Сході, бере приклад із старшого брата: постколоніальна політика розширення сфер впливу, порушуючи правила гри, видається привабливим способом подолати власну ресурсну обмеженість. У випадку Ізраїлю – обмеженість запасів прісної води.

Близькосхідний регіон насправді не може вважатися забезпеченим водними ресурсами. Лише три країни – Туреччина, Ірак та Ліван – не мають проблем з прісною водою. Відповідно 4600 м³, 4400 м³ та 3000 м³ припадає в рік на душу населення у цих країнах при нормі 2000 м³.

Палестинська автономія, Йорданія та Ізраїль перебувають в умовах тяжкого водного стресу, володіючи відповідно 165 м³, 300 м³ та 300 м³ прісної води на людино-рік, при мінімумі в 500 м³.

Таким чином очевидною стає мотивація Ізраїлю підім’яти під свій вплив прісноводне джерело Ліван, на який перша заглядається вже давно.

Грузія сьогодні ризикує опинитися у списку країн, постраждалих від новомодного способу усунення ресурсних обмежень.

На завершення хочу нагадати слова Поля Рікера: “Якщо конфлікт залишається нагодою судового втручання, то йому, зрештою, покладає край слово права. Проте, сторони процесу не досягають примирення в ходу трибуналу. Для того, щоб замиритися, необхідно було б, аби вони пройшли до кінця шлях взаємопізнання.”[1]

Тобто для вирішення конфлікту потрібне порозуміння, а сучасне суспільство не створює такої можливості, оскільки кожна держава прагне не порозуміння, а максимального задоволення власних інтересів.

Дивовижно, як доживши до століття дотримання прав людини, верховенства національного права на території багатьох держав, все ширшого поширення демократії та проникнення її все глибше у політичні системи країн світу, міжнародні відносини держав як суб’єктів, а крім того транснаціональних корпорацій, та навіть і терористів, лишаються недалекими від реалій приказки “Людина людині – вовк” та будь-які їх угоди не можуть бути гарантованими нічим, окрім власної доброї волі суб’єктів цих договорів та фізичної сили.

Можна говорити про політичний, економічний капітал, але ж практика доводить, що погроза чи застосування сили буде використовуватися доти, доки буде вірогідність, що це покращить становище держави і задовольнить хоча б частину її інтересів.

Якщо говорити про настання міжнародної ери дарвінізму, то прогнозовані експертами вичерпання паливних ресурсів, таких як нафта, кам’яне вугілля, природний газ, торф, кокс, пізніше залізна, марганцеві та інші руди, ведуть до висновків, які не можна вважати втішними: скоро Земля погрузне у конфліктах за ресурси. Стрімке зростання населення Землі також становить відому небезпеку у плані ресурсної напруги, а парниковий ефект за умов неприйняття термінових заходів може вести до світової нестачі кисневих запасів, що є смертельно небезпечним для людини як виду.

[1] Рікер П. Право і справедливість. – К.: Дух і літера, 2002. – С. 11.