“У наш час Куліш пішов би на фронт”: на Чернігівщині відзначили 203-річчя великого українця

Колони російських танків проходили у кількох кілометрах від місця, де похований Пантелеймон Куліш. Нині науковці музею-заповідника “Ганнина Пустинь”, що коло Борзни на Чернігівщині, кажуть: війна змушує ще раз оцінити постать українського письменника як пророка невідворотної війни з Росією – варварської країни, що не терпить коло себе вільних людей.

На прощу до Куліша

7 серпня відзначили 203-тю річницю від дня народження найбільшого українського інтелектуала ХІХ століття, вченого та письменника Пантелеймона Куліша. Попри воєнний стан, вшанування пам’яті великого українця відбулось – в Оленівці на Чернігівщині, де вже 20 років функціонує історико-меморіальний Заповідник “Ганнина Пустинь”. Панахиду на могилі Куліша та його дружини – письменниці Ганни Барвінок – відправили відомі у краї священики – отці Володимир Павлина та Сергій Чепець.

Музейний комплекс “Ганнина Пустинь” – це історично хутір Мотронівка, де подружжя українських письменників мешкало та працювало в останні десятиліття свого життя. Загальна площа заповідника – понад 9 гектарів. Тут регулярно проходять заходи із ушанування видатного українця, проте цьогоріч більшість експонатів було розібрано та вміщено на особливе зберігання – через загрозу терористичних атак Російської Федерації.

Ще півроку тому все було по-іншому: на 125-ту річницю з дня смерті Пантелеймона Куліша до “Ганниної Пустині” з’їхалось багато людей. Тоді, 14 лютого 2022 року, до початку широкомасштабного російського вторгнення лишалось десять днів. 150-тисячне військо вторгнення вже стояло на східних кордонах. А західні розвідки одноголосно повідомляли, що напад Путіна може відбутись вже 16 лютого.

“Мені здається, що ціла вічність пройшла з того дня, коли ми мирно святкували, вшановували пам'ять Пантелеймона Куліша, – згадує директор музею-заповідника Юрій Блоха. – Я переглядаю зараз фотографії: багато людей, які були присутні на святкуванні, нині у ЗСУ, обороняють країну. Тоді ж, я думаю, не один я, більшість людей не вірили, що у 21 столітті може розпочатися така війна”.

“Знімали вказівники, щоб заплутати росіян”

Як і всі українці, працівники музею Пантелеймона Куліша пережили непрості місяці після початку російського вторгнення. Поруч із заповідником проходить автотраса Кіпті-Бачівськ, якою з боку Сумської області просувалися колони російської бронетехніки, що наступали на Київ. До села Оленівка окупанти не висувалися, але гуркіт танкових двигунів тут чули цілодобово. У перші ж дні повномасштабної війни музейники власноруч зняли усі 8 шляхових вказівників, встановлені вздовж траси, які вели до заповідника.

“Ми не розуміли в той період, чи ми окуповані, чи нас просто обходять. Ми чули, що все гримить, гуде, вибухає кругом. З боку Ніжина постійно чули вибухи. Було чутно транспорт. Танки ми бачили на свої очі. Бачили, рахували, дивились, передавали інформацію кому потрібно”, – розповідає Юрій Блоха.

В усі дні, коли неподалік тривали бойові дії, працівники музею-заповідника перебували на робочих місцях. Спаковували безцінні експонати, проте евакуювати їх змоги не було – пересуватися автошляхами було небезпечно.

“Я казав своїм працівникам: "Якщо якісь невідомі люди з'являються, десь біля території, на території, – обов'язково повідомляйте, щоб ми підійшли, дізнались, що це за людина, повідомили в тероборону, якщо треба", – додає директор заповідника “Ганнина Пустинь”.

Об’єкти культурної спадщини українського народу, історичні музеї для російських окупантів – “військові цілі” на цій війні, адже головна мета вторгнення – знищити українську національну ідентичність. Так, 6 травня росіяни прицільними ракетними ударами знищили музей-садибу Григорія Сковороди у Сковородинівці на Харківщині – там, де український філософ провів останні роки свого життя та знайшов спочинок. Від вогню окупантів постраждав і музей-заповідник Михайла Коцюбинського в Чернігові. 11 березня три 500-кілограмові авіабомби варвари скинули на Чернігівську обласну бібліотеку для юнацтва, розташовану в історичному будинку Василя Тарновського.

12 травня було знищене і одне з “кулішівських” місць в Україні – збудована на початку 19 століття Новгород-Сіверська гімназія імені К. Ушинського, де навчався український письменник.

Розбомблена росіянами Новгород-Сіверська гімназія, де навчався Куліш

На щастя, музей-заповідник “Ганнина Пустинь” минули окупація та російські обстріли. Нині історико-меморіальний комплекс відновлює повноцінну роботу та екскурсійну діяльність. Відвідувачів поки небагато: люди бояться за свою безпеку.

“Сьогодні написав би ще одну “Чорну раду””

Повномасштабна війна актуалізувала постать Пантелеймона Куліша, – переконаний директор музею Юрій Блоха. Каже: письменник завжди виступав за європейський вектор розвитку України. Відомо, що Куліша називали “українцем в Європі, європейцем в Україні”.

Юрій Блоха додає: “Люди, які приїжджають до нас на екскурсію, вони вже знають, що Куліш – це "Чорна рада", і Куліш – це Біблія”. Проте насправді його постать – надзвичайно багатогранна. Вона не зводиться лише до письменництва, хоч Іван Франко і оцінював Куліша як “одного з корифеїв нашої літератури”. І однієї лише “Чорної ради” – першого українського історичного роману – було б достатньо, щоб шанувати Пантелеймона Куліша як видатного українського літератора.

Неоціненний його спадок і як перекладача. Це – і вже згаданий перший україномовний переклад Біблії. Авторів перших перекладів Святого Письма у багатьох народах шанують як національних героїв (Джон Вікліф у Англії, Мартін Лютер у Німеччині). Завдяки Кулішеві українською заговорили і герої п’єс Шекспіра, залунали поезії Байрона, Ґете, Шіллера.

Куліш заклав підвалини для творення модерної української нації (“Я не поет і не історик, ні! – Я піонер з сокирою важкою”). Серед іншого – він є одним із батьків літературної української мови. На відміну від Івана Котляревського, що вводив у літературу народне просторіччя, Пантелеймон Куліш намагався базувати літературний стиль на традиції староукраїнського книжного стилю, пристосовуючи до української мови старослов’янізми.

Авторству Куліша належить і перший фонетичний український правопис – знаменита “кулішівка”, та перший україномовний буквар – “Граматка”. У його доробку – і наукові дослідження з історії, етнографії. Так, кулішівські “Записки о Южной Руси” значною мірою сформували українську фольклористику, вплинули на творчість Тараса Шевченка. З типографії Куліша вийшли друком “Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России” – 15-томний збірник документів, що і сьогодні є безцінним джерелом для дослідників історії України 16-17 століть.

Крім того – публіцистичні статті, філософські твори. За приблизною оцінкою, уся творча спадщина Пантелеймона Куліша може налічувати понад 40 томів. Повне зібрання його творів досі не видане.

“Я думаю, що він пішов би на фронт. Або були б нові романи, статті. Нова “Чорна рада” про сучасні події”, – так Юрій Блоха відповідає на запитання, що, на його думку, робив би Куліш зараз, якби був нашим сучасником.

Образ Куліша-воїна, на перший погляд, видається неймовірним, адже його постать у нас асоціюється, перш за все, із блискучою інтелектуальною працею заради становлення України. Проте тут можна згадати слова із роману “Чорна рада”, які Пантелеймон Куліш вклав в уста свого героя Кирила Тура, що нині набувають особливої актуальності: “В нас над усе – честь і слава, військова справа, щоб і сама себе на сміх не давала, і ворога під ноги топтала. Про славу думає лицар, а не про те, щоб ціла була голова на плечах. Не сьогодні, дак завтра поляже вона, як од вітру на степу трава; а слава ніколи не вмре, не поляже, лицарство козацьке всякому розкаже!”

Такі слова цілком відображають філософію шляхетського стану українського суспільства, до якого належав і Пантелеймон Куліш – нащадок кількох козацько-старшинських родів. У сучасній Війні за Незалежність народжується новітнє українське лицарство.