Сьогодні – 77 років Корюківській трагедії

1 березня 1943-го нацисти почали каральну акцію проти жителів містечка Корюківка на Чернігівщині. За 2 дні були вбиті близько 6700 людей. Нюрнберзький трибунал визнав Корюківську трагедію наймасштабнішою за кількістю знищеного місцевого населення серед таких каральних акцій. Кількість жертв у Корюківці перевищує білоруську Хатинь, чеське Лідице та французький Орадур.

Каральний загін прибув у містечко вранці 1 березня та оточив його. Людей групами по 50-100 осіб заганяли у будинки й розстрілювали. Одночасно прочісували околиці містечка та оглядали хати. Усіх, хто траплявся, розстрілювали на місці. Коли розстріли завершили, Корюківку спалили до тла. Люди із сусідніх містечок розповідали, що дим і заграву від пожежі було видно за 27 км у Сновську, за 50 км – у Сосниці та за 25 км – у Холмах.

У ці дні в лісах за 15 км від Корюківки перебувало партизанське з’єднання Федорова. Хоча рядові партизани рвалися в бій – наказу від командування врятувати жителів містечка вони так і не отримали.

Дослідникам трагедії вдалося встановити імена 1893 жертв. Серед них – понад 700 дітей та понад 1000 жінок.

Ми зібрали кілька свідчень про ті страшні події.

▸ Ніна Хлистун: "Уже згодом сусідка Тебенко розповіла, як загинули рідні нам люди. Фашисти оточили крайні хати під лісом і чотириквартирний будинок працівників лісгоспу, де до війни працював мій татко. Зігнали всіх в одну будівлю, наказали лягти на підлогу. Вбивали зі злом. Сусідка якось утекла. Мама теж хотіла слідом, але їй не вдалося: покрутили руки, дитину вирвали. Згоріла з малям у полум’ї. А Мотю знайшли мертвою на подвір’ї. Рідні приїхали із села й вирубували її тіло з криги... Ніде сліду від куль не було. Мабуть, задихнулася від диму. Всього 19 літ прожила! Ростила нас потім тітонька Марія як своїх рідних дітей. Тато повернувся з війни, ми жили всі разом. Кожного березня поминали маму, сестричку і Мотю. Матусю мою звали Софія Хлистун".

▸ Ганна Нековаль (Мірошниченко): "Нас гнали вулицею до центру міста, сказали, що перевірятимуть документи. Старший братик Толя ніс маленького Миколку, а мама вела мене за руку. Я не могла швидко йти, бо мала ще тільки шість літ. Мама відчувала біду: "Живими ми не повернемося!" Біля старої ковбасні звернула в бік, не відпускаючи моєї руки. Гукала Толю. Він не наважився. Не уявляв, яке звірство чекає. Лиш махнув рукою... Ми з мамою врятувалися, допомогли дядько Митрофан і тітка Антоніна Мірошниченки. Братів розстріляли у ресторані. На тому місці – пам’ятник жертвам фашизму. Євген Римар, який виліз тяжкопоранений з-під трупів, розповів мамі, що наш Толя плакав і просив не стріляти..."

▸ Євген Римар: "Моя маленька донька лежала у мене на грудях, коли стріляли в неї прокляті кати там, у ресторані. Заганяли нас туди, як худобу на бойню, й били з автоматів. Ніну я на руках ніс. А фашист поцілив мені в око. Я впав, а він по мені як застрочить... Потемніло в очах, нічого не пам’ятаю. Троє моїх діток були вбиті. Навіть закопати їх не довелось: і мертвих діток не побачив, спалили їх прокляті кати. І не лишилось від них нічого. Навіть могилки..."

На фото:
1, 2: руїни Корюківки у 1947 році.
3: свідки трагедії, сфотографовані О. Костючком 1 березня 1993 року.
4: Євген Римар (сидить у центрі) на зустрічі зі школярами Щорса (зараз – Сновськ) у 1960-х роках.

Джерело: Корюківський історичний музей

Більше деталей про передісторію трагедії та її замовчування у радянський період – у матеріалі співробітника Інституту Сергій Бутко: http://bit.ly/2uIP6Z1