Війна голіруч, або «Тільки б не було війни»

— А моя бабуся сіль на горищі тримає.

— Ха-ха-ха! А моя борошно! Каже: «А якщо війна».

— Живуть старим життям, ще ніяк від нього не відійдуть. Яка війна?

— І я своїй це ж пояснюю. Не переконаєш.

І справді, ще минулого року запас продуктів на горищі видавався дивацтвом пенсіонерів. Це ж бо вони пам'ятають, що таке війна. Бояться її, між собою перешіптуються: «Тільки б не було війни». Плачуть 9 Травня. А ми, молоде покоління, тим часом з них тільки підсміюємося — XXI століття і війна? Дивні вони, ці бабусі-дідусі.

У 2013-ому для нас війна існувала тільки у фільмах та на параді до Дня Перемоги.
2014-ий. У Криму — російські війська. Люди з автоматами блукають курортними містами. Лячно.
І вже не бабусі-дідусі (у них з горища ж нікуди не ділися сіль і борошно), тепер наші батьки чимчикують на базар і, про всяк випадок, закуповують крупи, олію і борошно. Тримають їх, як самі кажуть, на «не дай, Боже, чорний день».
У школі: на уроках цивільної оборони нас водили в бомбосховища, розказували, що треба робити на випадок воєнних дій. Хто там слухав учителя! Тоді було головне, що з уроку забрали і по місту поводили стільки часу, що ще й на наступний урок припізнилися! Що ж тепер? Де ті бомбосховища? Як до них потрапити? Що з собою брати?
І тепер не люди похилого віку, а молодь каже: «Тільки б не було війни».
Як же так? Адже ми були переконані, що війни сьогодні бути не може. І раптом, виявляється, десь глибоко в душі знали, що вірогідність є. Більше того, ми навіть готові йти обороняти рідну землю. І, можливо, заплатити за неї життям.
Можливо, існує генетична пам'ять. І десь на котромусь гені записано в кожного з нас: «До війни — готовий». А може, нас вишколили події на Майдані? Там була реальна і страшна смерть людей. Чи ми, як звірі, — якщо почули кров, то нас уже не зупинити, і страх перед смертю зникає сам собою?
Такої готовності воювати від українців не чекав ніхто. І у першу чергу не чекали ми самі. Ми довго терпіли і мовчали. Ми довго не хотіли крові. Ми і тепер її не хочемо. Однак раніше українська молодь у більшості своїй казала: «Моє життя — найцінніше. Я б не пішов воювати». Тепер її терпець дійшов до точки кипіння: до військкоматів за день приходить осіб сто добровольців.
— Як почули, що в Україні збираються ввести воєнний стан, мій чоловік-столяр витесав дві бити, — ділиться 41-річна Наталя Юхно, жителька Киїнки Чернігівського району. — І вила заточив. Нас голими руками не візьмеш. Хоч раз тією битою та й ми по голові дамо!
Отак. Війни українці не хочуть, але до неї готуються.

Тижневик «Вісник Ч» №12 (1454)