Інфляції немає!

Місяць тому я купив будинок. У Чернігівській області. Його попередні власники – Андрей Федосович і Галина Іринеївна – переїхали зі свого хутора до центру села.

Свою стару хату продали мені. За 500 гривень. У мене якраз була купюра зі Сковородою.

Все, що я встиг зробити в хаті до зими – це навісити теплі двері у сіни. Потім вдарили морози. Місцевий пічник відмовився ремонтувати грубку – глина замерзає.

Грубку зіпсувала рік тому бригада якихось гопників, які їздили на «газоні» по закинутим хатам і виламували з груб залізні плити. На металолом. Знаєте, такі з кільцями, щоб на них їсти готувати. Відвезеш у райцентр, погнеш кувалдою, потім у спеціальному пункті обміну на ширку зміняєш. 4 гривні за куб.

І ось днями дзвонить мені якийсь родич Федосовича та й  каже: «Дід просить, щоб приїхали».

Ну все, думаю. Передумали хату продавати. А там так гарно – в лісі сосновому, все у снігу, і тихо-тихо. Дожидаю вихідного, беру дружину, купуємо хліба, олії і цукру і їдемо в село.

Заходимо до Федосовича. Він бесідує з нами, сидячи на печі – щось з ногами. Іринеївна – маленька й сухенька бабця – зганяє з ослона кицьку, садовить замість неї мою Сашу і розказує про своїх родичів. Їхні пожовтілі фотки висять як ікони по кутках. Багато хто виїхав у промислові міста, багато хто вмер («а цих вже нема»).

Потім вона витягує мою п’ятисотку і поруч кладе зелененьку двадцятку.

– Ось, – каже. – Забери.

Так я і знав, думаю. А двадцять – це типу комісійні чи шо.

– Забери, бо в нас не приймають, – каже Галина Іринеївна. – В лавці з мене сміялися. І в сільраді головиха не поміняє. І в райцентрі не беруть. Там і двісті не беруть.

– Покажи їм двадцять, – додає дід. – Оту зелену.

– Отакими нам поміняйте, – каже бабуся, показуючи двадцятку. – Отакі ще беруть. А ці заберіть, вони не нужні.

– У мене немає зараз, – кажу.

– Ну як буде, то завезете, – говорить Галина Іринеївна. – У мене ще двадцять є, нам хвате на місяць.

І... віддає нам 500 гривень.

На фото: Ключ від хати