Чому попри дешевизну зерна нового врожаю в Україні дорожчає хліб

Нинішнього року на Чернігівщині очікують зібрати до 2 мільйонів тонн зерна. Його якість на 20 відсотків вища, ніж торішнього. А от закупівельні ціни на нього значно нижчі. Хоча собівартість зерна зросла.

Скажімо, за тонну пшениці 6 класу зернотрейдери платять 830 гривень. Майже неможливо збути жито. Продати тонну за 500 гривень вважається за щастя. Трейдери ж, якщо і цікавляться цією культурою, то пропонують за тонну 350-400 гривень.

На складах області разом із минулорічними запасами залежалось понад 242 тисячі тонн жита. Чимало сільгоспвиробників відчувають величезні проблеми і з продажем зерна інших культур.

— У мене просто неба лежить 30 тонн фуражного ячменю — не можу продати, — розповів голова Асоціації фермерів та землевласників Прилуцького району керівник фермерського господарства «Аврора» Віктор Жук. — Зерно виявилося непотрібним ні комбікормовим заводам, ні зернотрейдерам. Хлібоприймальні підприємства стали приватними і диктують селянину свої умови, дбають лише про власний інтерес. А він у тому, щоб у першу чергу засипати на зберігання своє збіжжя. Селянське ж — якщо і беруть, то за залишковим принципом. Раніше чимало фермерів возили його на Прилуцький комбінат хлібопродуктів №1. Та вже кілька років, як забули туди дорогу, бо він працює як перевалочна база. Фермерам зберігати зерно ніде. От і змушені збувати вирощене тяжкою працею за безцінь.

Про це ж говорив мені і голова ТОВ «Богданівське» з Прилуцького району Федір Дайнеко:

— Ми намагаємося зберігати зерно у своєму господарстві наскільки це можливо, бо ціни на хлібоприймальних підприємствах високі. Скажімо, за зберігання 300 тонн жита, яке відвезли на КХП у Полтавську область, доведеться платити по 9 тисяч гривень щомісяця. Чому так далеко? Бо у нашому районі жито ніхто не приймає. Зокрема й Прилуцький КХП №1, який втратив значну частину своїх потужностей.

Так, донедавна одне з найважливіших державних хлібоприймальних підприємств області дочірнє підприємство ДАК «Хліб України» Прилуцьке КХП № 1 втратило свою потугу. Довели до банкрутства і розпродали по частинах.

Про можливість такої його долі кілька років тому попереджали «Сільські вісті». У матеріалі «Благо чи ярмо?» розповідалося, як підприємство всупереч волі трудового колективу було віддане в оренду компанії «Нафком», яку пов’язували з сім’єю колишнього президента України Леоніда Кравчука. Тоді у листі до редакції працівники підприємства з тривогою повідомляли, що дороге обладнання передали у приватні руки за значно заниженою вартістю, а частину його взагалі не було включено у договір оренди, пошкоджено чи вивезено невідомо куди.

Люди вважали, що комбінат втратив від цієї оренди значні кошти. Втратили й багатьох клієнтів (фермерів та дрібних сільгоспвиробників), яким «Нафком» просто відмовляв у прийманні їхнього зерна на Прилуцький КХП-1, тож вони змушені були везти збіжжя за сотні кілометрів на інші підприємства. Було порушено, говорилося у листі, і графік повернення кредитів комбінату.

Люди калатали в усі дзвони, писали керівництву ДАК «Хліб України», благаючи залишити підприємство у державній власності, не позбавляти селян важливого стратегічного об’єкта. Однак до їхньої думки владці не прислухались. Представники «Нафкому», звісно ж, усі звинувачення на адресу своєї фірми відкидали і навіть доводили, буцімто порятували хлібоприймальне підприємство від занепаду. І що ж?

Сьогодні його майбутнє – у руках однієї фізичної особи, прізвище якої офіційно не називається. Номінально сто відсотків його акцій продовжує належати Кабінету міністрів. Та значна частина приміщень і потужностей із переробки зерна вже перейшла в руки приватних господарів, які за безцінь викупили все це на торгах.

Дійшло до того, що КХП, аби виконати договори про зберігання зерна, змушене було орендувати у нових господарів... свої ж склади і приміщення!

Механізм дерибану великого і потужного державного підприємства нещодавно оприлюднило Контрольно-ревізійне управління.

Ще 1999 року Прилуцьке КХП №1 внесене до списку державних підприємств, що не підлягають приватизації. Однак ревізори КРУ виявили: у законі про перелік цих підприємств хтось зробив дві помилки — неправильно вказав адресу Прилуцького КХП №1 та його код.

А значить, його нема у списку підприємств, які не можна приватизувати! Це дало змогу Господарському суду Чернігівської області порушити провадження у справі про банкрутство комбінату хлібопродуктів, призначити процедури санації та продажу його майна.

З молотка пішло 459 найменувань його основних засобів — складів, млинів, будівель підсобного господарства, дорогого обладнання тощо. Причому 89 із них, на суму 1,2 мільйона гривень, — за цінами, суттєво нижчими від їхньої залишкової вартості. Наприклад, ТОВ «Північно-Українська Експортно-Імпортна компанія» вже через 2 місяці перепродало 25 споруд і будівель товариству «Ресурс», «накрутивши» на цій операції 92 тисячі гривень.

Усього за майно КХП було вторговано 3,4 мільйона гривень. 2 мільйони 32 тисячі гривень, зокрема, спрямовано ДАКу «Хліб України» нібито на погашення боргу.

Та, як виявили працівники КРУ, заборгованості в Прилуцького комбінату хлібопродуктів № 1 не було! На нього з якогось дива «повісили» заборгованість іншого дочірнього підприємства ДАК «Хліб України» — Чернівецького комбінату хлібопродуктів.

При цьому Держкомрезерв, якому підприємство ще у 2002 році не повернуло 335 тисяч гривень, у число тих, кому мав бути сплачений борг, чомусь не потрапив. Тож за ці роки заборгованість перед ним зросла майже у 10 разів і нині становить левову частку вартості усього майна КХП. Нещодавно цей борг на аукціоні в Києві перекупила якась фізична особа і в судовому порядку пред’явила претензію комбінату щодо його погашення.

АГРАРНІ чиновники у Чернігові і Прилуках щосили запевняли мене, що нічого особливого не сталося, що селянам байдуже, куди везти хліб – на державні чи приватні хлібоприймальні підприємства, і, мовляв, жодних проблем зі зберіганням зерна в області немає.

При цьому чиновники, хоч і неохоче, але визнають, що сертифіковані хлібоприймальні підприємства можуть прийняти лише половину нинішнього урожаю області, а їхні приватні власники до 80-90 відсотків місткостей використовують для зберігання власного зерна. Збіжжя інших сільгоспвиробників приймають лише на вигідних для себе умовах: занижують якість зерна, перетворюючи продовольче на фуражне, творять інші викрутаси.

Про це нещодавно говорив на одній із нарад в обласному управлінні агропромислового розвитку відомий на Чернігівщині господарник генеральний директор ТОВ «Борзна-Агроінвест» Іван Іваній:

– Майже всі хлібоприймальні підприємства – приватні, тож і диктують сільгоспвиробникам свої умови. Скажімо, відмовляються приймати жито. Єдине в області державне хлібоприймальне підприємство у Ніжині зерна цього року ще не приймало, бо затоварене торішнім. Банки відмовляються надавати кредити на закупівлю і зберігання збіжжя. Не виплачуються й компенсації по банківських відсотках. Державні програми підтримки зерновиробників не виконуються. Аграрний фонд і досі не розплатився з нашим господарством за форвардними угодами на закупівлю жита і пшениці. Як за таких умов забезпечувати державний і регіональний резерви?

Відповіді на це запитання не знають і керівники галузі. «Чи не станеться так, як торік, коли спочатку жита теж було достатньо, а потім навесні облдержадміністрація змушена була шукати 6 тисяч тонн житнього борошна для хлібопечення? Чи не повториться таке через півроку?» – з тривогою запитував власників та директорів борошномельних і хлібопекарських підприємств на згаданій нараді начальник управління харчової і переробної промисловості Сергій Батрак. Ті похмуро мовчали і нічого не обіцяли.

Нині саме власники підприємств, а не держава, господарі на ринку зерна. Ще у 1990-х роках «Сільські вісті» з тривогою писали про приватизацію одного з таких підприємств – Чернігівського комбінату хлібопродуктів № 2, яке було одним з найбільших виробників та постачальників борошна у області. Перехід його до приватних рук може призвести до втрати державою впливу на ринок хліба, позначитися на цінах на нього, застерігала газета. Однак замість того, щоб дослухатися цієї думки, тодішній директор комбінату затіяв судову тяганину з газетою.

І що ж? Нині комбінат хлібопродуктів, який дістав назву «Млибор», переходить від основної своєї діяльності – переробки зерна до вигіднішої – його зберігання. Через це торік тут було вироблено борошна на 67,4 відсотка менше. Обласним чиновникам, які втратили важелі впливу на підприємство, залишається лише шкодувати з цього приводу, бо саме потужності «Млибора» дозволили б швидко і без проблем змолоти жито на борошно і допомогти області у вирішенні «житньої» проблеми.

Однак господарі «Млибора», за словами С.Батрака, вважають виробництво борошна нерентабельним. Це стало однією з причин того, що чернігівська макаронна фабрика змушена завозити високоякісне борошно з-за меж області, зазнаючи додаткових витрат.

Начальник Головного управління агропромислового розвитку Чернігівської облдержадміністрації Анатолій Максак запевняє, що підстав для підвищення вартості борошна та хліба немає. Тим часом вартість хліба в області з початку року зростає і сягнула вище середньої по Україні. Скажімо, ціна наймасовішого виду хліба — житньо-пшеничного — підвищилася на 11,3 відсотка, тоді як у середньому по Україні – на 9,6 відсотка. Думається, одна з причин цього ясна: держава, замість наведення порядку на ринку зерна, продовжує передавати свої стратегічні зернові об’єкти у приватні руки, втрачаючи вплив на них.

ЗЕРНОТРЕЙДЕРИ та переробники зерна жирують, диктуючи свої умови сільгоспвиробникам і споживачам хлібопродуктів. А чиновникам тільки й залишається, що слізно вмовляти великий капітал, який прихапав хлібоприймальні та хлібопекарські підприємства, не підвищувати ціни на хліб, бо, мовляв, для того «нема об’єктивних причин». Та хто ж їх тепер послухає?

Наталя ЛИТВИНЕНКО, «Сільські вісті», Чернігівська область