Чернігівська «ліміта», або Критична межа рабів обставин

Чернігів – місто вихідців з села. З 1960-го обласний центр «пригрів» майже 150 тисяч селян.

Але якщо 30-40 років тому приїжджий шукач кращого життя з сільської місцевості мав гарантію за 5-10 стати повноцінним городянином із квартирою з персональною ванною, туалетом, то нині він стає черговим рабом обставин, своєрідною чернігівською «лімітою», безправною і безперспективною.

Тисячі молодих сільських юнаків і дівчат, не знаходячи роботи на селі, щороку виїжджають до Чернігова, де створюють тиск на міський ринок праці. Оскільки приїжджих не бракує, то ціна оплати праці в місті на Десні уже не один рік одна з найдешевших в Україні: 500–800 гривень. Виживання селян у місті за такі гроші стає критичним.

Тетяна Савченко з чоловіком та дочкою Лерою перебрались у Чернігів зі Стольного у 2002 році. Вона працює реалізатором овочів на Хитрому ринку. Чоловік – на крохмальному заводі.

– Я отримую 600, а іноді 800 гривень, – розповідає 27-річна молода жінка. – Чоловік заробляє 1200 гривень. Платимо 600 гривень за помешкання в гуртожитку, де спільні з сусідами туалет, кухня, ванна. Грошей постійно не вистачає. Ціни останнім часом зросли. А зарплата залишилася тією самою. Я вже сказала чоловіку: «Треба повертатися додому». Він ще не готовий до цього. Але я не бачу ніякого виходу. З нашими зарплатами ми не зможемо тут заробити на квартиру. Це просто нереально. У мене робота з 8 години до 21-ї. Страшенно втомлююсь. А ще треба ж дитині допомогти підготувати уроки.

– Твої однокласники теж у такій ситуації?

– У моєму класі було 20 учнів. Всі вони в Чернігові на квартирах. Подруга Таня повернулася вже у Стольне. Так само зробили дівчата з Дмитрівки. Поробили малярами, намучились по квартирах – і, зрештою, втекли до села. Робота, робота, а гроші дрібні, одягнутися нормально не можна – і так з дня у день! В ім’я чого ці страждання?

– На ринку тут багато сільчан?

– Та практично усі ми з села...

Людмила І. почала енергійне «підкорення» Чернігова із заснування фірми з продажу посуду. Брала участь у виборчих кампаніях. Про неї писали навіть газети. Бізнес пішов угору, поки одного разу податкова не арештувала її товар у складі, який належав банкрутам.

Хоч за сім років вона відсудила 20 тисяч гривень (у 2000 році за 5000 доларів можна було купити в обласному центрі квартиру!), але вже у свої 34 роки виснажилася-натерпілася у місті так, що придбала за частину цих коштів хату за 30 кілометрів від обласного центру. Тепер з мамою живуть з городини, придбаної корови та пенсії.

27-річна Юлія Литвиненко родом з Березного. Теж за 600 гривень винаймає квартиру в Чернігові. Має семирічну дитину. Живе без чоловіка.

– Я працюю адміністратором у гральному закладі, – зізнається вона. – Закінчила заочно педуніверситет. Але у школі попрацювала лише три роки. Низька там зарплата. Зараз маю вдвічі більше – 1200 гривень.

– Живете на 600 гривень? Батьки допомагають?

– У мене залишилася лише мама, та й та вийшла заміж за кордон. Я нічого від неї не отримую, бо у неї свої проблеми...

– Не думаєте перебиратися на село?

– Поки що ні. Що там робити? Корову заводити? Ні, це не для мене...

– Але ж так жити важко?

– А там легше буде?

Молода жінка все-таки не полишила зв’язок з селом. Порає там по вихідним город. Тому має свої картоплю, цибулю, моркву. Цей продуктовий набір з сільського городу допомагає їй сяк-так вижити.

24-річна Люда М. після закінчення технікуму працює торговим представником. Заробіток залежить від відсотка торгових операцій. Одержує, буває, в місяць 1000 гривень. А іноді не таланить – тож перебивається на хлібі й воді за 100 гривень.

– Платимо з подругою хазяйці по 200–250 гривень у місяць, – каже. – Їжджу на село за передачами. Ось так і тримаємось. Яка перспектива? Щиро кажучи, ніякої.

23-річного Володю Петренка дістали хазяйки. Спочатку міг прожити у кімнаті за 50 гривень, тоді за 100. А нинішня господиня вимагає 250. «Бо так інші платять», – каже.

Він працював вантажником на ринку, тепер у приватній будівельній бригаді. Але закінчують зводити дачу, і далі все залежатиме, чи знайдеться замовник. Можливо, доведеться знову шукати нову роботу. Їздить щотижня на село за продуктовим «сидором». Без нього б не вижив.

Юля К. з Чорнотичів Сосницького району працює бухгалтером із заробітком 1000 гривень. З нареченим все-таки думають повертатися до райцентру, де є надія купити з допомогою батьків не таке дороге житло.

Хлопці, як правило, винаймають квартиру на трьох. Діляться продуктами, і у такий спосіб виживають. Але це, коли тобі 18–25 років. А ще ж треба створювати родину...

Бувають і щасливчики. 24-річний Павло Мельник одружився на городянці. Її батьки купили молодій родині квартиру. Тож йому вже легше.

Начальник відділу кадрів ВАТ «Домобудівник» Андрій Ананьєв повідомив, що їхнє підприємство щороку бере десь 60 сільчан.

– На жаль, вони у нас довго не затримуються, – каже. – Ми тут як курсовий комбінат для Києва. Зарплату хлопці мають у середньому десь до 900 гривень на руки. Хоча і підсобник може, якщо добре працюватиме, заробити й 1500 гривень. Але нема гуртожитку. Тому у початківця багато грошей йде на квартиру, прожиття у місті. Тобто йому вистачає лише на те, щоб задовольнити найперші потреби. Отож такий молодий чоловік поробить рік, трохи набереться досвіду – і вже їде у столицю. Там і зарплата удвічі–тричі вища, плюс безплатний гуртожиток.

Половина випускників двох університетів, більше двадцяти місцевих філіалів вищих навчальних закладів мають здебільшого сільську прописку. Як правило, вони стають «здобиччю» супермаркетів, торгових спеціалізованих комплексів із зарплатою до 800 гривень. Працюють там менеджерами з продажу, по-простому кажучи, продавцями телевізорів, холодильників, комп’ютерів.

Нинішнє подорожчання енергоносіїв, води змусило квартироздавачів підняти ціни за оренду помешкань.

– У якій ми квартирі живемо – жах! – ділиться враженнями Валентина Р. – З крана безперестанку ллється гаряча вода. З дверей тягне протяг, бо щільно не закриваються. Меблі розбиті. Диван аж пищить, як сядеш. Ванна жовта. Шпалери порвані, у плямах. А хазяйка приходить і нервує нас: з наступного місяця, дівчата, або забирайтеся, або платіть більше. За що? Бо вона в газеті прочитала, що вже здають по 200 доларів. Так то ж люди зробили євроремонт. А вона жаліє гроші на елементарне. Хоче, щоб ми їй і штори купили, і кран замінили. А завтра тоді скаже: забирайтеся геть?

Плата за винайм житла і далі зростає, бо є на нього попит. Плюс подорожчання продуктів. Це наблизило сільських дівчат та хлопців, які вчора «отаборилися» у Чернігові, до критичної межі.

Енергійніші збираються їхати шукати кращої долі до Києва, хоча й знають, що там є як свої плюси, так і мінуси. Інші вже не в силах залежати від батьківських «сидорів», грошової підмоги. Роки йдуть, але нічого в їхньому життєствердженні у місті не змінюється.

У душі розпач. Треба повертатися додому. Але там ніхто їх не чекає з великою радістю. До того ж звикли до ритму 300-тисячного міста. Але вижити у Чернігові за 600 гривень уже практично не можна. Куди подітись? Ось головна дилема для селянських дітей.

На знімку: Тетяна Савченко продає заморські фрукти, якими не може пригостити свою родину.
Фото автора.