Сальне: великі проблеми маленького села

– Нинішнього навчального року не було першого класу, не буде і в наступному, – бідкається директор Сальненського навчально-виховного комплексу Надія Калініченко. – А випускаємо цьогоріч два десятка учнів...

Ситуація справді, безрадісна, перспективи не райдужні. Не лише для школи – для села. Без навчального закладу населений пункт приречений на вимирання. Питання лише в строках. У Сальному Ніжинського району темпи зашкалюють.

А ще зовсім недавно картина була іншою. В 1977 році побудували нове приміщення для школи – на 560 учнів. Реально на той час навчалося чотири з половиною сотні дітлахів, але будувалося з перспективою, на виріст. Приміщення світле, просторе, передбачено і спортзал, і предметні кабінети. Поряд – присадибні ділянки. Що ще треба? Але невдовзі тенденція змінила курс на протилежний.

У перші роки незалежності взагалі скрутно було, боротьба за виживання торкнулася і найменших жителів села. Опалювальна система розморозилася, навчання у зимовий час перенесли до будинку, де нині розташована сільська рада, а це – приміщення царських часів, 1913 року побудови. І лише в 2002-му вдалося повернутися до своєї альма-матер. Це коли директором стала Надія Калініченко.

– А як вам вдалося зберегти і приміщення, і все в ньому у такому гарному стані? – мандруючи коридорами і класами, запитую в очільниці навчального закладу. – Невже не розтягли за десять років, шибок не повибивали?

– Восени і навесні ми тут вчилися, фактично школа була під постійним наглядом, тому і вціліла. А багато що оновлено, особливо з наочної агітації, – розповіла пані Надія.

Років сім школу опалювали твердим паливом, а коли у село провели газ, а сталося це в 2009 році, одним із перших газифікованих об’єктів став навчальний заклад.

Проблеми начебто позаду. Щоб звозити учнів із сусідніх сіл – Садове, Шняківка та Терешківка, є «Шкільний автобус». У нього вже солідний «стаж» – десять років. А ще предмет гордості директора – дитячий садок на 10 місць. Офіційно став до ладу 1 червня минулого року, а фактично прийняв малечу 1 вересня. Розташований він в одному з флігелів. Гамір непосидючої, особливо на перервах, дітвори сюди не проникає, тому «тиха» година є тиха година.

Вчителі – місцеві. Навіть ті, хто приїхав пару десятків років тому, нині вважають себе місцевими.

– Такі, як я – наймолодше покоління на селі, – каже вчителька математики Олена Валенчук. – І не тільки вчителів. Не залишається молодь, шукає щастя деінде.

Навіть наявність вільних вакансій у місцевому СТОВ «Рід» не приваблює. Та й скільки там працюючих – 37 чоловік? Нема тваринницької галузі, самі лише посіви. А ще зовсім недавно поля засівав радгосп «Україна», де і свиноферма була, і чималий гурт великої рогатої худоби, великі площі під цукровим буряком. Працював ефірно-м’ятний завод...

Але це вже історія. Все більше віддаляється від нас і Велика Вітчизняна війна. Пам’ять про неї живе підтриманням у хорошому стані обеліска визволителям, а от живих свідків тих буремних часів, на жаль, дедалі стає все менше і менше. В Сальному залишилося тільки четверо ветеранів тієї кровопролитної війни. Лише четверо.

Але село живе. Транспортне сполучення дозволяє не бути відрізаним від решти світу. ПАЗики справно курсують до Ніжина, об’їжджаючи і сусідні села. Кілька років тому ще краще було, кажуть люди, автобуси на Басань проїжджали через наше село.

Тоді й до Прилук дістатися проблем не було – сорок кілометрів не відстань. Не згасає культурне життя, спортивне. Хор вчителів «Берегиня» дає концерти. Напередодні Дня Перемоги вони якраз виїздили до сусідньої Талалаївки. А юні футболісти того дня грали у Лосинівці.

Тенденцію зламати непросто. І міграційну, і демографічну. Але прикро і щемно бачити охайне сільце вимираючим...

Віталій АДРУГ, "Деснянка вільна"