«Степанич» купив молокопровід

Директор приватної сільгоспфірми ”Степанич” Юрій Сенько, 37 років, із Семенівського району Чернігівщини встановив молокопровід на 100 корів торік у грудні.

Щодня здає 500 кг молока вищого ґатунку по 2 грн/кг. Продавати великі партії охолодженого молока вигідно.

Сусіднє підприємство «Нове життя» продає 1,6 т по 1,95 грн/кг. Порахували: якщо підприємства доїтимуть разом на один молокопровід, то охолоджені 2,1 т молокозавод забиратиме по 2,4 грн.

На фермі ”Степанича” у селі Залізний Міст обіднє доїння. Денне молоко не продають — ним випоюють телят. Доярка 25-річна Тетяна Назарина під’єднує переносний доїльний апарат.

— На молокопровід доїмо вранці і ввечері, — розказує оператор доїння Сергій Кожедуб, 22 роки. — Молоко від апарата йде по трубах із нержавійки в молочарню. Тут воно проходить через фільтр і потрапляє в охолоджувальну цистерну. Швидко охолоджується до плюс п’яти градусів. Зберігається до двох діб. Раз на два дні приїздить молоковоз. Після здавання цистерну миємо спеціальними розчинами.

Чоловік показує доїльні апарати. На них встановлені лічильники.

— Можу подивитися, скільки надоїла кожна доярка, — продовжує. — Вкрасти з молокопровода неможливо. Та ми й позбавилися поганих працівниць.

Кожна корова господарства дає по 4 тис. кг молока на рік. Чотири роки тому, коли Юрій Сенько приймав справи, була 41 корова. Вони давали 23 кг молока на день.

— Хотів здати їх на м’ясо, — розповідає директор. — Бачу посеред корівника велетенську купу гною, на якій стояла худоба й вибирала солому. То ми назбирали з усієї округи кормів, соломи й нагодували корів.

Молокопровід обійшовся фермі в 247 тис. грн.

— Це дало молоко вищого ґатунку, яке потрібне після вступу України до Світової організації торгівлі, — перераховує переваги Сенько. — По-друге, полегшила праця доярок. Раніше щодня 50 корів доїло три доярки й одна підмінна, тепер справляються удвох. Кожній додали вихідних, тепер їх 10 на місяць. Зарплату залишили ту саму — зимою десь 600–800 гривень.

Шість років чоловік займався торгівлею. Господарювати взявся заради батька, який був головою колгоспу в Залізному Мосту. Коли його паралізувало, хвилювався: ”Як там колгосп?”. На честь батька Юрій назвав підприємство ”Степанич”. Нині воно має 800 га розораних земель.

Перспективу директор бачить в об’єднанні з сусідніми господарствами.

— Якби не допомога сусідніх фермерів та підприємств, я б не вижив. Це на югах усі магнати, не підходь ні до кого. А в нас люди більш чуйні, допомагають одне одному.

Нині ”Степанич” із сусіднім господарством ”Нове життя” встановлюють обладнання на спільному мінікомбікормовому заводі. Під час польових робіт допомагають одне одному технікою.

— Цієї або наступної осені триматимемо разом худобу, — ділиться планами Сенько. — Директор ”Нового життя”, мій друг Микола Сич, — людина старої закалки. Не може звикнутися з думкою про спільну власність. Він усе життя проробив у сільському господарстві: починав  трактористом, а 3,5 року тому очолив сільгосппідприємство.

— По любому треба об’єднуватися, — каже Микола Сич, 41 рік. — Найбільш перспективно тримати дійне стадо в Галаганівці, а вирощувати молодняк у Залізному Мосту. Звичайно, що не виживеш, як будеш працювати дідівськими методами.

Партнери планують найближчим часом поїхати на Дніпропетровщину. Хочуть подивитися одну з кращих молочних ферм.