Хотів як краще, вийшло як завжди…

Він лежить на лікарняному ліжку і ледве дихає. Величезний живіт. Ноги розведені, їх не можна звести через нестерпний біль. Дуже розпухла мошонка. Хворий - 42-річний чернігівець Володимир Волковський. На Шерстянці (район Чернігова) на вулиці втратив свідомість. Перехожі викликали «швидку», вона і привезла його до міської лікарні № 2.

- Найбільше боявся померти в підвалі, де жив в останні місяці. Представляв, як перетворюся на мумію, мої останки будуть лопатами згрібати у відро. Тому і йшов до людей, - каже Володимир. - Лікарі тут жалісливі виявилися, лікують безкоштовно, - каже чоловік.

- Як дожилися до такого життя?

- Народився я в Німеччині. Папа був командиром полку. Але батьки розлучилися, коли я ще в школу не ходив, і мама приїхала до Чернігова. Більше 20 років пропрацювала на м'ясокомбінаті. Отримала двокімнатну квартиру на вулиці Комінтерну, 18/45. Я закінчив школу № 11. Забрали в армію. Нас відправили в Нагорний Карабах, де воювали між собою вірмени і азербайджанці. Служив я з 1988 по 1990 рік. Степанакерт, Агдам, Ортені та інші гарячі точки. Ми були як миротворці. Стріляти не дозволялося, лише в повітря. З нашої роти загинули шестеро хлопців.

Дах від побаченого їхав серце боліло. Після дембеля нас відправили у військовий госпіталь нерви підлікувати. Кошмари, які мучили ночами в армії, відпустили. Повернувся до Чернігова - одружився, поступив в юридичний технікум і пішов служити в міліцію. Отримав звання молодшого лейтенанта. З 1992 року почав працювати в патрульно-постовій службі, потім перейшов в карний розшук, займався неповнолітніми. Прослужив два роки 7 місяців. Зарплату вчасно не платили, та й була вона дуже маленька. А я на той час уже одружився, народився син. Потрібно було сім'ю забезпечувати. Пішов з органів.

Махнув на заробітки до Італії … збирав виноград, помідори, оливки на плантаціях. Привіз гроші, але стосунки з дружиною після мого більш ніж річної відсутності охололи, у неї з'явився друг. Вона зібралася на постійне місце проживання до Ізраїлю. Я подав на розлучення. Сина вона забрала з собою. 9 жовтня йому виповниться 19. Але з 1998 року я його ні разу не бачив. Потім я працював в Іспанії. Коли повернувся, виявилося, маму, яка почала випивати, обробили «чорні ріелтори», відібрали квартиру. Дали їй якісь копійки. І мене виписали. Так я став бездомним. На зароблені в Іспанії гроші зняв квартиру. Мама шість років тому померла.

До мене повернулися кошмарні бачення Карабаху. Кричав від жаху уві сні. Звертатися до психіатра боявся, поставлять на облік в «дурку». На нормальну роботу не влаштуєшся. Купував заспокійливі препарати, щоб міцніше спалось. Не допомагало. Став на ніч глушити, спочатку чарку, а потім і стакан горілки. Пристрастився.

- Десять років Я прожив у цивільному шлюбі з Марією Кудашевій, вона молодше на шість років. Поки у мене були гроші, до тих пір і тривала любов. Я ще й працював. Останнім часом у фірмі по виготовленню меблів на вулиці Попова заробляв 2400 гривень на місяць. Хоча і без трудової. З 75 осіб оформлені легально були лише 24. А як сталася криза, нам сказали - до побачення. Мене і накрило. Запив. З грошима проблеми почалися.

Марія залишила мене. Добре, що знайомий пошкодував, пустив пожити в свою кімнатку в гуртожитку на Текстильників, 23, за 250 гривень на місяць. У мене був порядок. Я не злодій, намагався з усіма жити по-хорошому, сусіди мене жаліли, підгодовували. Але перед новим 2012 роком, через сварку з Марією, я знову почав випивати. Одного разу читав, заснув, сірник впала на ліжко. Згоріло і ковдру, і покривало. Господар розлютився, сказав: «Забирайся! Мені ремонт потрібно робити ». Але я упросив до весни. Як потеплішало, переніс вцілілі речі у підвал. Але в підвалі спати холодно. Ночував по подьез-дам, мене проганяли.

Жив із того, що добрі люди дадуть. Працювати сил не було. Слабшав з кожним днем. Навесні у мене здувся живіт, і я впав на вулиці. «Швидка» відвезла в обласну. Зібралося шестеро людей лікарів, подивилися, сказали: «У тебе цироз печінки, панкреатит, нирки не справляються, рідина не виходить з організму». Я благав: «відкачайте хоч рідину, задихаюся, ходити не можу» - не стали. Так я повернувся на Шерстянка в підвал. І жив у постійному страху, що помру ніким не знайдений. Останні тижні спати не міг, так рознесло живіт, на бік не повернутися, на спині лежати нестерпно. Свідомість втрачав. Тому, як світало, виходив на вулицю і був там до ночі, доки люди ходили.

- Володимире, пролікуєтесь, кинете пити?

- Буду старатися, не знаю, чи вийде. Адже після лікарні, крім підвалу, мені повертатися нікуди, здоров'я немає. Знаю, багато в чому сам винен, але іноді обставини бувають сильнішими людей.

***

Бездомних собак жаліють, а це ж людина. Знаходиться він у відділенні гастроентерології міськлікарні № 2.

Співчуваючі чоловіки і жалісливі баби, ну?

Валентина Остерська, тижневик «Весть», № 29 (506)