Що за нарід такий?

“Народи! Намагайтесь насамперед мати добрі звичаї, ніж закони: звичаї суть найперших законів”.
Піфагор.

“Я впевнений, що жоден народ у світі не обдарований будь-якою здібністью перважно перед іншими…”
Лесінг.

Чому за словами відомого українця Володимира Винниченка історію України не можна читати без сліз? Чому на українському історичному небосхилі так рідко сяяло сонечко? Залишимо поза увагою астральні сили, які буцімто впливають на наше життя - буття. Діалектичний матеріалізм пояснює історичний процес розвитком продуктивних сил на тлі суспільних відносин. В цьому є частка істини, і не більше. Тільки що за суб”єкти беруть участь у тому процессі?

Наука стверджує: народи є рушійною силою історії. Вчені - генетики виявили, що всі представники людського роду на 99,9% ідентичні за ДНК, що відкидає будь-який базис для расизму. Всі раси біологічно рівні! І все ж, кожен народ живе по своєму. За межами публікації залишається притаманна будь-якій великій групі людей константа поведінки.

Йдеться про національні особливості за умови нелінійності історичного процесу. Безумовно, вплив лідерів на перебіг історичних подій важко переоцінити. Але ж будь-якому вождю притаманні риси національної належності. Навіть якщо вони були обтесані навчанням в Гаварді або Кембриджі. Напевно діалектично так треба. Інакше в чому тоді сенс існування численної і розмаїтої сім”ї народів і народностей?

Без усвідомлення національного характеру того чи іншого народу його історія здається якимось хаосом подій викликанних суб”єктивізмом керманичів та економічною жадобою натовпу. Коли він відомий і зрозумілий, то життя етносу (не йдеться про тривалість у часі) уявляється наслідком його психологічного стереотипу.

Про трагічні випадковості, які б кардинально змінили долю того чи іншого народу автор не чув. Тлумачення біблейского потопу залишимо теологам. Достоменно відомо, що гинули цивілізації, зникали народи як наслідок певних закономірностей. Найперше, сильна цивілізація поглинала слабку. В цьому є фаталізм історичного процесу.

 Сучасний етнос, який себе нарік українцями (див. М. Грушевського «Історія України»), склався в результаті злиття східнослав”янських племен ( антів) і кочових народів. Психологічні особливості цих племен й понині присутні в українському менталітеті. Он скільки половецьких слів в українській мові (тато, казан, страва, козак, кум ). А ось галицькі українці сформувалися під впливом німців, угорців, поляків. Тому метр українського кіно Олександр Довженко писав, що Південна і Західна Україна – двоюрідні сестри.

Міфи оточують нас з дня народження, на них побудовані етичні і політичні системи. Міфи спрощують нам життя, роблять його спокійнішим, не переобтяженим пошуками істини. Ой, які українці співучі! Що тоді казати про британців, грузин або навіть американців? А які працелюбні… Та чи більш вони беручкі до праці ніж, скажімо, китайці? Співати собі осану приємніше, ніж куштувати гірку правду. В українській мові існує прислів”я: “Громада – великий чоловік”. Таким чином, в соціальному аспекті множина оттотожнюється з одниною. Народ, як і окремий ідивідуум, має свій характер, який можна називати по-різному: національний стереотип, менталітет.

Що ми за народ такий?

Відповідали на це запитання дослідники українського національного характера О. Афанасьєв - Чужбинський, Д.Чижевський, В.Антонович, Ф.Булашов. І.Нечуй-Левицький досить однозначно (читач може сам в цьому пересвідчитися звернувшись до першоджерел). Вичерпно висловив душу українського народу поетичний геній Тараса Шевченка. Досить перечитати поему «І мертвим і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнеє посланіє”, комедію “Сон”. Актуальні й сьогодні “Вечера на хуторе близ Диканьки”, “Тарас Бульба” Миколи Гоголя. Автору доводилось чимало спілкуватися з представниками української діаспори. Дійшов висновку, що психологічно вони не відрізнялися від українців, які живуть на Батьківщині – з одного тіста вилеплені.

Процес формування національного характеру залежить від багатьох факторів і триває сторіччями. І немає відповіді на запитання: чи можлива його докорінна реконструкція? У своїй праці “Психологія народів і мас” фундатор соціальної психології Гюстав Лебон пише:“Ідеї, які правлять народами,терплять дуже довгу еволюцію. Вони повільно з”являються і водночас дуже повільно зникають”. Ілюстрацією цьому твердженню може слугувати циганське плем”я, яке майже тисячу років тому покинуло збурену війнами Індію. Був цей кочовий нарід в ті далекі часи кастою “дом “, якій закони не дозволяли працювати, жити осідло. Ця найнижча каста недоторканих мала заробляти собі на хліб танцями, співом на базарах.

 Сумновідоме “зросійщення” за часів царату суттєво не вплинуло на психічний тип українця. Борщ на щі він не поміняв. Роки комуністичного свавілля вдарили по українському генофонду. Тодішня влада знищувала фізично і морально кращих (пасіонаріїв), здатних до самостійного мислення і дій. І все ж, тоталітарна ідеологія менталітет народу змінити не змогла, хоча конформізм був всеосяжний.

Українська нація споконвіку була аграрною. З фундаментальних рис українського характеру в першу чергу вирізняється специфічний український індивідуалізм, який деякі дослідники називають потягом особи до «свободи». Від енергійного і динамічного західного (протестанського) індивідуалізму український відрізняється своїм неквапливим “хуторянством” (“моя хата з краю”). У висліді - відсутність сталих, міцних основ поза межами індивідуума. Ця вада не має нічого спільного з толерантністью і відкидає українця на переферію громадського життя, обмежує політичну ініціативу, знижує ступінь соціального партнерства. Тож можна стверджувати, що український загал в значній мірі змаргалізований.

Інша фундаментальна риса українського менталітету - це перевага форми над змістом. Звідси емоційність, артистичність, сентименталізм і ліризм української натури. Уява випереджує аналіз. Тож трапялється, що бажане видається за дійсне. Українець може з однаковим успіхом, ях хвалитися не існуючими здобутками так і ремствувати на свою долю (гра уяви). Означені риси українського народного характеру на думку автора є наріжними. Таким чином, психологія українця детермінувала українську історію, і навпаки. В цьому причинно - наслідковому зв’язку можна переставляти як завгодно ланки ланцюжка. Тільки від переміни місцями доданків сума не змінюється.

 Примушують замислитися висловлювання про Україну її справжніх синів, які були великими (і розумними) патріотами. Наприкінці XIX столітті відомий український громадський діяч профессор Володимир Антонович писав про українську державу Богдана Хмельницького таке: «Треба мати ясний ідеал, щоб народ зміг осягнути свою мету, інакше сам народ віддасть себе власними силами на поталу ворогам. Раз культура не приготувала народу до того, щоб жити самостійно, він нічого не зможе зробити».

Після смерті Хмельницького почався розбрат, а далі багаторічна велика «руїна». Схожі за змістом політичні процесси відбувалися в Україні на історичному зламі в 1918 -19 -х роках. І зараз йде затята боротьба за булаву та свої городи з гарбузами. Відомий історик Василь Ключевський стверджував (і не тільки він), що ключі до майбутнього лежать у минулому.

Ось що писав Іван Франко на межі двох століть: «Чи маю любити Русь (Україну – прим. автора) як расу - цю расу отяжалілу, незграбну, сентиментальну, позбавлену гарту і сили волі, так мало здібну до політичного життя, а таку плідну на перевертнів найрізноріднійшого гатунку? Чи маю любити світлу будучність цієї Русі, для світлості якої не бачу ніяких підстав?». Олександр Довженко в своїх щоденниках (1942 р.) записав: «У чомусь найдорожчому і найважливішому ми, українці, є народ другорядний, поганий і нікчемний. Ми дурний народ і невеликий, ми народ безцвітний, наша один до одного непошана, відсутність солідарності і взаємопідтримки, наше наплювательство на свою долю і долю своєї культури абсолютно разючі і об” єктивно абсолютно не викликають до себе ні в кого добрих почуттів, бо ми їх не заcлуговуємо.

Вся наша нечулість, боягузництво, наше зрадництво и піратство, і грубість, і дурість під час всієї історії воз”єднання Східної і Західної України є, по суті кажучи, цілковитим звинувачувальним актом, є чимось, чого історія не повинна нам простити, є чимось, за що людство повинно нас зневажати, якщо б воно, людство, думало про нас.

У нас абсолютно нема правильного проектування себе в історії. У нас не державна, не національна і не народна політика. У нас нема справжнього почуття гідності, і поняття особистої свободи існує в нас як щось індивідуалістичне, анархічне, як поняття волі (звідси індивідуалізм і отаманство), а не як народно - державне розуміння (марксівське) свободи, як усвідомлення необхідності. Ми вічні парубки. А Україна наша вічна вдова. Ми удовині діти».

В 1991 році історія посміхнулась і подарувала Україні незалежність. Тож будуймо свою державу! «Можна навіть сказати, що народний характер вибирав для себе те із історичних подій, що якраз відповідало його еству». (Д. Чижевський «Нариси з історії філософії на Україні» (1983 р.).

До теми: