Купили дід і баба онуку клуб, або Як комарівський заклад культури “емігрує” до Чернігова

Комарівку ще називають селом. Хоча воно за всіма ознаками – хутір. Щороку меншає у ньому людей. Нині їх нараховують трохи більше 40. Серед них проживає цікава і своєрідна особистість, сільський “філософ” Володимир Семенович Макіша, який має вищу освіту, працював у фінансових органах, а потім оселився у матері і майже три десятиліття порядкує на батьківській землі, більше десяти з них завідував сільським клубом.

Ще у 1987 році він направив листа у вищі інстанції про те, що у Комарівці безпідставно закрито школу, не вирішується питання з будівництвом дороги з твердим покриттям до населеного пункту, а селян обмежують у землекористуванні, погано забезпечують товарами першої необхідності. За його повідомленням вийшла стаття у “Деснянській правді”, обком партії після її виходу прийняв спеціальну постанову, у якій наказав вжити серйозних заходів щодо усунення причин занепаду малих сіл на Чернігівщині.

Але... на сході села, організованому і керованому місцевими „патріотами” з центральної садиби колгоспу та райкому КПРС, автора листа та кореспондента Петра Пулінця, який його підтримав, гнівно засудили, назвавши наклепниками.

Процитую кінцівку протоколу, який красномовно засвідчує атмосферу розгляду скарги на сході: "1. Факти, наведені у статті “За два кілометри від асфальту”, не відповідають дійсності.2.1. Впорядкувати присадибну ділянку жительки села Комарівки П.П. Литвиненко ( мати автора скарги. – Авт.), замість 0,37 га залишити 0,31 га. 2.2. Просити райвідділ культури за безвідповідальне, халатне ставлення до роботи завклубом, невиконання своїх службових обов’язків звільнити тов. В.С.Макішу від займаної посади і направити його на роботу в колгосп ім..ХХІІ з’їзду КПРС, щоб у труді виправив свої помилки”. Одне слово, провчили, щоб більше не писав і не виставляв у поганому світлі Менський район.

Незважаючи на правильну постанову обкому партії, Володимира Семеновича зняли з роботи. Хоча після цього все ж таки була збудована асфальтівка до села...

Чоловік після смерті матері тримає корову, сяк-так, як виходить, хазяйнує. А ще передплачує “Філософську думку” і там черпає для себе перлини світової мудрості. Ось і у листі до нашої редакції Володимир Семенович послався на мудру пораду німецького філософа Еммануїла Канта: “ Кожна людина зобов’язана відстоювати своє право і стежити, щоб інші не топтали його ногами. Вона не повинна відмовлятися від людської переваги «мати право» , а зобов’язана так довго відстоювати його, як тюльки зможе, бо , відмовляючись від свого права, вона відмовляється і від свого права називатися людиною”.

Цей лист підписали кілька жителів села.

А приводом для написання його стала неординарна подія для Комарівки – продаж сільського клубу мешканцю сусіднього села Киселівки. Хоча клуб з 1992 року на замку і в ньому не проводяться ніякі заходи, ця подія багатьом комарівцям не сподобалась.

– До нас тепер і лектору, і працівникам районного будинку нікуди приїхати,

– каже В. Макіша при зустрічі. – А ось вибори скоро. У клубі можна було облаштувати виборчу дільницю. Натомість треба добиратись, щоб проголосувати, аж у сусідню Киселівку.

Зустрічаємося з 84-річною вчителькою-пенсіонеркою Феодосією Тихонівною Синицею, яка з дітками у 1950-их роках посадила біля клубу дерева. Її непокоїть, що їх тепер можуть зрубати.

– Тоді у початковій школі було майже 50 учнів, 4 класи, – розповідає. – А в 1976 році її закрили.

Стареньку жінку найбільше хвилює припинення роботи два роки тому магазину споживчої кооперації. Виторг від торгівлі невеликий, а треба платити зарплату продавцю, витрачати бензин. Підрахували у Мені, що це лише одні збитки. Хуторян, на щастя, виручає родина підприємців, яка щовівторка завозить їм у Комарівку хліб, замовлені продукти. Але торгувати вони змушені на вулиці поблизу замкнутого магазину. Це незручно. Особливо у негоду, взимку. Стареньким доводиться часом довго очікувати, бо ж підприємці торгують і в інших віддалених селах. Поламається у них машина – комарівці залишаться без хліба.

На мої сумніви у селі про те, чи потрібно взагалі людям похилого віку клуб, почув їхні інші резони:

– Ну, місце якесь нам же треба, аби зібратись. Медпункт би у ньому відкрити – хай би лікар з дільничної амбулаторії хоч раз на тиждень сюди приїжджав...(як пояснили мені пізніше у сільраді, він прибуває автомашиною у Комарівку відразу за телефонним викликом. –Авт.).

Взагалі ж до клубу на відпочинок практично ходити нікому. Нарахували ми трьох хлопців, які проживають у селі. Щоправда, жодного не побачив, бо усі на роботах. Олексій Макуха скептично оцінив можливості відкриття закладу культури:

– Мій племінник Володя їздить у клуб Сахутівки, що за три кілометри звідсіля. Там є дівчата. А у нас – жодної!

Філософське “маю право”, на жаль, в умовах хутора Комарівки розбивається об реалії доцільності утримання закладу культури. Як не крути, це дуже дороге бюджетне задоволення. Без дівчат сюди не заманиш хлопців, а тримати його пусткою , “на всяк випадок”, або для іншої мети – навряд чи виправдано. Цій прагматичній логіці важко знайти контраргументи. В усякому разі місцеві хуторяни їх не мають:

– Стояв десять років зачиненим – так і хай ще стоїть, – чув я не раз.

Хтось за цей час зняв труби опалення, розбив вікна. Ліквідатор колективного сільгосппідприємтсва “Світанок” вирішив продати клуб на знесення. Довго у центральній садибі господарства селі Киселівці висіло оголошення. І лише весною знайшовся покупець.

– Якби ми знали, що люди писатимуть скарги, приїжджатиме міліція, – говорить Борис Тосенко, – ніколи б наша сім’я не наважилася за 2200 гривень купити той клуб. Та у мене он сусідська хата продається за 500 гривень. Ми ж не якісь багачі – я 25 років проробив трактористом, ще стільки ж у тваринництві. Моя дружина працювала дояркою. Щоб зібрати гроші на той клуб, ми продали корову. Маємо тепер клопіт на свою голову…

У родині Тосенків практично з пелюшок виростав онук Сашко. Мати його народила шістнадцятирічною, з першим чоловіком не склалося – тож увесь тягар виховання сина після її від’їзду до Чернігова впав на діда та бабусю. Олександр після служби в армії вирішив працювати в обласному центрі. Ось і задумали дід з бабою поставити йому будиночок у Чернігові, аби він не тинявся по квартирах та гуртожитках. Уже за 700 доларів і діляночку землі купили, щоб будуватися.

З продажем, однак, вийшла теж заковика. Коли клуб продали, то пізніше з’ясувалося, що у ньому зберігалося майна на 1445 гривень сільської ради (театральні стільці, трибуна, столи, шафи). Усе воно числиться за сільським головою Володимиром Сапегою, який і звернувся за допомогою до міліції його розшукати та повернути власнику.

…Поки у Киселівці та Мені вирішують, як бути, Олександр Марухно, онук Тосенків, розбирає клуб.

– Ми купили його чесно, можемо документи показати, – говорить.

Схоже, доля сільського клубу не така вже й погана. Рештки його не рознесуть по домівках. Він обігріє не небо (скільки таких “культурних” вогнищ уже пішло за вітром! – Авт.), а сироту, дасть їй прихисток у місті.

Співчуваю ностальгії невеличкій громаді хуторян-комарівців за клубом, за минулим. Їх біль зрозумілий. Адже ще 30 років тому тут вирувало життя. Нині воно сповільнилось, зашкутильгало. Безповоротно. На жаль, асфальтівка до клубу як ознака цивілізації не утримала вдома комарівських дітей, які роз’їхались по містах, райцентрах. А без них невеличке село втратило перспективу. Це гірко, це прикро, але така є реальність. Чи наблизить реально адміністративно-територіальна реформа ближче до стареньких комарівців торговельне, побутове, медичне та культурне обслуговування? Не хочеться, щоб це запитання залишалось риторичним. Про це треба серйозно думати, а не тільки економити. Бо у Комарівці, як показало їхнє послання до газети, люди ще не відмовилися “від свого права називатися людиною”.

На знімках:
Олександр Марухно розбирає клуб:

Володимир Макіша з вчителькою –пенсіонеркою Феодосією Синицею:

комарівський клуб:

зачинений магазин:

Комарівка
Менського району
Чернігівської області