На всю дивізію — два автомати

Ленінградське військове артилерійсько-технічне училище готувалося до чергового випуску офіцерів. Був травень сорок першого, незрима тривога вже витала в повітрі.

Надзвичайно вимогливими стали викладачі німецької мови. Особливої уваги надавали темі: допит полоненого. Ми, курсанти, розуміли: наближається війна. Коли вона почалася, мене направили в 48-у стрілецьку дивізію восьмої армії, що дислокувалася в Прибалтиці. Призначили командиром мінометного взводу.

На оранієнбаумському п’ятачку наша дивізія потрапила в подвійне оточення. Не вистачало боєприпасів, зброї, продовольства. Сніданок солдата складався з легкого супу, заправленого кукурудзяним борошном, маленького сухарика й шматочка цукру.

Німці щодня закидали нас листівками. Гучномовці закликали переходити на їх бік, обіцяючи нагодувати й відіслати додому. Але воїни нашої дивізії мужньо протистояли цим провокаціям. Я особисто навчив снайперському ремеслу 22 солдатів. До нашої звичайної гвинтівки прилаштував німецький оптичний приціл.

За 26 знешкоджених гітлерівців був нагороджений медаллю «За відвагу», потім ще за 85 фашистів, а також за підрив складу боєприпасів — орденом Червоного Прапора... У роки війни мене удостоєно звання Героя Радянського Союзу, однак цю високу нагороду одержав лише через 54 роки.

Захищаючи Ленінград, був двічі важко поранений, отримав контузію, але після госпіталю наполіг на поверненні на фронт. Блокадне місто, як могло, протистояло ворогові дев’ятсот жахливих днів. Аж страшно згадувати: шістнадцять тисяч голодних смертей щодня. Проте Ленінград жив, формував дивізії народного ополчення. В місті працювали навіть деякі бібліотеки й кінотеатри. Мужність людей була дивовижною. Д. Шостакович у цей час написав свою знамениту Сьому симфонію, а О. Бергольц підтримувала воїнів рядками полум’яних віршів на зразок: «Сто пятьдесят блокадных грамм с огнем и кровью пополам...» (йдеться про сурогатний хліб).

Зима сорок другого була надзвичайно холодною і голодною. Блокадна дистрофія з міста сягнула фронту. Були випадки, коли воїни ледве пересувалися траншеями, опухлі з голоду. Починалась цинга. А зброя? В першій ополченській дивізії були старі гвинтівки. На всю дивізію — два автомати: в комісара дивізії П. Іванова і командира другого полку І. Лебединського. Навчальну зброю доводилось перелаштовувати під бойову. А відступати нікуди — за нами Ленінград. Незабутнім став день 15 січня 1944 року. О п’ятій годині сорок п’ятій хвилині ранку почалась артпідготовка, та така дужа, що в окремих солдатів кров із вух пішла. А перед цим хтось готував зброю, інші поспіхом писали листи додому, може, останні в житті, окремі бійці молилися Богу. Згодом передова противника, німецькі окопи запалали від наших термітних снарядів. Проте частина фашистів уціліла і відчайдушно оборонялась. Саме того дня я знешкодив німецького снайпера, на грудях якого були два золоті хрести. Їх довелося віддати на вимогу СМЕРШу. Це був 182 убитий мною фашист.

У боях за Нарву я вже керував артилерією полку. Багато наших бійців там полягло. Мені довелося навіть самому вести вогонь по німецьких танках. Одного «Тигра» підбив, а інший «підбив» мене: осколком відірвало стопу правої ноги.

Після госпіталю повернувся на фронт, хоч був визнаний лише частково придатним. З однією ногою воював до Перемоги. К. Симонов свого часу сказав, що про Велику Вітчизняну треба ще сто років говорити й писати, щоб молодь знала, що таке фашизм і якою ціною їхнім батькам та дідам дісталась Велика Перемога. Віщі слова!

 

Олексій СТЕФАНЮК,
Герой Радянського Союзу, інвалід війни,
доктор економічних наук,
м. Ніжин Чернігівської області