Завуальований хабар

„Я знаю, що у нашій країні проблема
номер один – корупція,
і починається вона з голови.
Я хабарів брати не буду,
я красти не буду,
я того вимагаю від уряду...”

З виступу Президента України
Віктора Ющенка
на сесії Верховної Ради
4 лютого 2005 року

Корупція – погане слово

І хабар – погане слово. Яке гірше – визначити важко. Кожне „ріже вухо” і, мабуть, „крає серце” у не одного посадовця. Ці посадовці не люблять вимовляти вголос обидва терміни. А останніми роками до цих слів, які є не лише поганими словами, а й – підзаголовками цілих розділів Карного Кодексу, вигадали низку різних „синонімів”: від „використання службового становища...” до „подарунків”, що для чиновницького вуха звучать не так жорстко.

Часи змінилися. Новообраний Президент почав називати речі їхніми справжніми іменами. Моду підхопили посадовці з різних владних щаблів. Тільки звиклим до псевдо термінології чиновникам тепер, здається, важко визначити – що є, наприклад, хабарем, а що – ні. Інакше важко пояснити деякі речі, які досі відбуваються. Ось один приклад...

Чернігів. Початок березня. Місто, яке можна вважати обділеним увагою „зірок” сцени, очікує приїзду театру сатири з російської столиці. Вистава „Жозефіна і Наполеон” і лише один раз!

Театральний хабар?

Вечір вистави. Красна площа. До театру підходять городяни і гості міста – поодинці, парами, групами. Настрій святковий, адже сьогодні у театрі справжня подія! Цікаво спостерігати за тими, хто входить у фойє... Контроль квитків... Раз - квиток, два – квиток, три... Але дехто замість квитків показує біля входу щось таке, що нагадує розгорнуту поштову листівку.

Придивитися вдалося, то – запрошення на виставу, а під люб’язними текстами запрошень стоять жирні штампи адміністрації драмтеатру. Серед власників запрошень багато облич, відомих цілому місту. І це не якісь заслужені діячі мистецтв, а – просто чиновництво з усіх усюд. Не найбідніша, прямо скажемо, категорія населення, з кишенями й гаманцями якої нічого б катастрофічного не сталося, коли б вони і заплатили за квиток. Але ж вони платити не звикли.

Навіщо, якщо практика запрошень (власне, безкоштовних місць) для посадовців різних рангів чи щаблів триває. І ця практика досі живе і, здається, помирати не планувала. Як це назвати? Далі підшукувати „синоніми”, які згодяться вже для нового часу? Чи, може, це – не хабар? Хто обіцяв, що чиновники не будуть „брати”? А, може, вони перестануть „брати”, коли їм перестануть „давати”?

Може, заклади культури в Україні і Чернігові зокрема є такими багатими, що наліво й направо жбурляються квитками навіть тоді, коли в театрі гарантовано аншлаг? А деякі з квитків – як от на „Жозефіну...” – коштують по 80 гривень за штуку. А запрошеного чиновника на горішній балкончик не зашлеш, йому місце подавай біля сцени чи у престижній ложі. Скільки втратив театр того вечора? Є підозра, що близько трьох тисяч гривень. Це як? Часом не на хабарі пішло?

Безкоштовних „шісток” більш не буде

Саме тому, під час зустрічі з творчою інтелігенцією області, цю тему порушив голова облдержадміністрації Владислав Атрошенко. Він привселюдно заявив, що не дасть Чернігівському обласному академічному музично-драматичному театру ім. Тараса Шевченка, який і виживає практично за рахунок нечисельних гастролерів, позбавляти прибутку самих себе.

Через присутніх на зустрічі журналістів Владислав Атрошенко звернувся до всіх жителів області – і тих, хто платить за прохід у театр з власної кишені, і до тих, хто за традицією чекає запрошень: “Практику роздачі безкоштовних запрошень я припиняю. Нехай ті, для кого за звичкою тримають шостий ряд у нашому театрі, платять за квитки як усі. Адже ні для кого не секрет, що на цих “заброньованих” місцях сидять не найбідніші люди міста й області, які спокійно можуть викласти за квиток і 60-80 гривень”.