Захарова проти “нацистського” борщу: російські фейки та історичні факти про походження страви

1 липня міжурядовий комітет ЮНЕСКО вніс “Культуру приготування українського борщу” до списку світової нематеріальної культурної спадщини, яка потребує негайного захисту. Того ж дня міністр культури та інформаційної політики України Олександр Ткаченко опублікував пост у Facebook, у якому проголосив перемогу України у “війні за борщ”.

Цю війну, як і повномасштабний збройний конфлікт, першою розпочала Росія, точніше - Міністерство закордонних справ РФ. У 2019 році відомство виклало фото страви у своєму офіційному акаунті у Твіттері, підписавши: “Вічна класика, борщ - одна з найвідоміших і найулюбленіших російських страв і символ національної кухні”.

Це викликало бурхливу реакцію українських користувачів, які звинуватили у Москву у спробі привласнення кулінарного спадку України. Дискусія через потребу захистити національну кухню від посягань північних сусідів вилилась у досьє, скероване українським МЗС до ЮНЕСКО у березні 2021-го року. Позитивну відповідь на це звернення міжнародна організація і надала 1 липня.

З російського боку фронтменом у цій “війні за борщ” стала речниця МЗС РФ Марія Захарова. У квітні цього року вона виступила з одіозними заявами, звинувативши Україну у небажанні “ділитися борщем”. Захарова стверджувала нібито в Україні навіть заборонили кулінарні книги, у яких борщ називають російською стравою. Таку політику української влади російська чиновниця назвала прикладом “ксенофобії, нацизму та екстремізму”.

Тож очікувано, що Марія Захарова не змогла залишити без уваги рішення ЮНЕСКО. Речниця МЗС РФ видала чергову порцію сумнівних заяв та в процесі навіть примудрилась нахамити міністру закордонних справ Латвії. Отож, спробуємо розібратися, чи справді борщ - це українська страва, або ж страва “русских людей”, що означає рішення ЮНЕСКО та чи є в історії інші прецеденти подібних кулінарних воєн?

Що таке “нематеріальна культурна спадщина” та до чого тут борщ?

“Украинский борщ признан нематериальной ценностью, которую нужно незамедлительно охранять? Жаль, раньше его просто ели. Наш борщ в защите не нуждается, а подлежит немедленному и полному уничтожению в тарелке”. Речниця російського МЗС Марія Захарова у своєму дописі в телеграмі демонструє тотальне нерозуміння або свідоме перекручування суті рішення ЮНЕСКО.

Згідно зі статтею 2 Конвенції міжнародної організації “Нематеріальна культурна спадщина” - це звичаї, форми представлення і вираження, знання і навички, а також пов'язані з ними інструменти, предмети, артефакти і культурні простори, визнані співтовариствами, групами, як частина їхньої культурної спадщини”.

Проявами нематеріальної культурної спадщини можуть бути усні традиції, звичаї, обряди, свята, знання та навички, пов’язані з традиційними ремеслами.

На офіційному сайті ЮНЕСКО є роз’яснення рішення про включення українського борщу до списку нематеріальної спадщини: “Український борщ - це національний варіант борщу, - невід’ємна частина українського родинного та суспільного життя. Цій страві присвячені фестивалі та культурні заходи”. В ЮНЕСКО також зазначають, що у кожному регіоні України є свої рецепти приготування борщу. Без цієї страви не обходяться святкування, весільні застілля, кулінарні конкурси.

Водночас, повномасштабне вторгнення Росії ставить ці звичаї під загрозу, вважає організація: “Переміщення людей і носіїв загрожує елементу, оскільки люди не можуть не лише готувати чи вирощувати місцеві овочі для борщу, але і збиратися разом, щоби практикувати цю традицію”.

Отже, ЮНЕСКО своїм рішенням не надає Україні виключні права на борщ, не забороняє іншим країнам готувати цю страву. Під свій захист організація бере не страву як таку, у чому переконана Марія Захарова, а пов’язані з нею традиції, фольклор тощо. Наприклад, прислів’я та приказки, народні пісні, у яких згадується борщ, звичаї готувати борщ на Різдво, інші свята.

Чому борщ - це саме українська культурна спадщина?

Офіційна представниця МЗС РФ також ображена через те, що борщ визнали культурною спадщиною саме України. Марія Захарова обурена, мовляв: інші народи, які їдять борщ, у рішенні ЮНЕСКО несправедливо не згадали.

“Для того, чтобы на кулинарном примере объяснить миру, что такое “современный киевский национализм”, приведу факт: хумус и плов признаны национальными блюдами нескольких народов. Но, как я понимаю, украинизации подвержено всё”, - йдеться у дописі Захарової.

Речниця МЗС РФ неуважно читала, або, скоріше, не ознайомилась взагалі зі списком світової нематеріальної культурної спадщини, розміщеним на офіційному сайті ЮНЕСКО. Що стосується хумусу - наразі ця страва не під захистом організації. А ось плов був включений до списку у 2016 році. Культурною спадщиною визнали окремо таджицький і окремо узбецький плов. Інші різновиди страви, яку готують у десятках країн Середньої Азії та Близького Сходу, до списку не потрапили. Чи можна після цього звинувачувати ЮНЕСКО у таджикізації та узбекізації плову?

Інший приклад так званої “вибірковості” - рішення щодо вірменського лавашу. Пов’язані з його випіканням культурні традиції ЮНЕСКО захищає від 2014 року. Добре відомо, що лаваш - не суто вірменський хліб. Схожі на нього прісні білі коржі відомі в історії ще з часів древніх шумерів, вавилонян і єгиптян. Лаваш поширений від Балкан до Афганістану. Проте лише у Вірменії цей хліб має мало не сакральне значення: тут з ним пов’язано безліч традицій, зокрема - це обов’язковий атрибут вірменського весілля тощо.

Те саме стосується українського борщу: цю страву полюбляють у багатьох країнах, але лише в Україні вона посідає таке важливе місце у національній культурі.

Чи справді борщ вигадали “київські росіяни”?

Точні дата та місце “винайдення” борщу - невідомі. Назва страви походить від “борщівника” - рослини, що росте у помірній зоні північної півкулі. З неї здавна готували кислу юшку, яку називали “борщем”, згодом назва перейшла і на інші рідкі страви з кислуватим смаком.

“Найперші рецети були досить прості: з квашеного, кислого дикого борщівника варили страву, відбілювали найчастіше сметаною, та їли гарячою або холодною. Такою, найімовірніше, була початкова страва”, - розповідає історик гастрономії, професор Вільнюського університету Рімвидас Лаужікас.

Перші документальні згадки про борщ належать до кінця 16-го - початку 17-го століть. Страву фіксують на територіях сучасної України та Польщі. Одну з перших згадок віднайшов український історик, професор Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя Сергій Леп’явко. Вона міститься у щоденнику львівського купця, уродженця Данциґа Мартина Ґруневеґа. Той у 1584 році мандрував зі Львова до Москви та зупинявся в Києві. У своїх записках Ґруневеґ згадує про борщовий базар, від якого начебто походить назва київської річки Борщагівки. У цьому контексті німець зазначає, що борщ - це повсякденна страва киян, що слугує для них “і їжею, і питвом”.

Знанням щоденника Ґруневеґа “сяйнула” і Марія Захарова. Вона стверджує, що німецький купець “знайшов” у Києві 16 століття росіян: “На заметку националистам, ненавидящим всё русское. Из первого упоминания борща (в путевых записках данцигского купца М. Груневега) следует, что это блюдо русских жителей Киева. Живите теперь с этим”.

Оригінал щоденника Мартина Ґруневеґа німецькою мовою без великих труднощів можна знайти у вільному доступі. Мешканців Києва німець справді іменує “Reussen”. Так само Ґруневеґ називає жителів Львова та Чернігова. Проте як тільки купець потрапляє на територію Московського царства, слово “Reussen” у його записах зникає. Натомість, тамтешніх місцевих мешканців він іменує виключно “Mosskwitter” або “Mosskwitten”. Очевидно, що “Reussen” у цьому контексті варто перекладати не як “русский” чи “росіянин”, а як “русин”. Саме так у той час називали себе українці. Таким чином, жодних “русских людей” у Києві німецький купець не зустрічав. А якби зустрів - то назвав би їх московитами, як це було прийнято у Європі до 18 століття.

“Схожість назв "Русь" і "Росія" точно така як "гонорар" і "гонорея". Країна з центром у Москві, а потім у Петербурзі, стала називатись Росією тільки у 18 столітті за указом Петра І, - каже історик Сергій Леп’явко. - В Україні довго побутували самоназва "русин" і вона дожила в Галичині аж до початку 20 століття. Іван Франко, зокрема, називав себе або українцем, або русином. Ці самоназви були синонімами”.

Коли борщ з’явився в Росії?

Перші згадки борщу в історичних джерелах стосуються території колишньої Речі Посполитої - польсько-литовської держави, до складу якої входили і українські землі. Так, “поливка борщ” згадана у “Зільнику” польського ботаніка Шимона Сиренського, виданого у 1613 році. Кілька різновидів страви фіксуються і у кулінарній книзі Станіслава Чернецького - придворного кухаря князя Олександра Любомирського, що була видана у 1682 році.

1662-м роком датована перша ймовірна згадка холодного борщу - національної литовської страви. Польський шляхтич Ян-Хризостом Пасек писав у своїх мемуарах про суп із бурякового бадилля, який варто скуштувати у Вільнюсі.

У Росії український борщ, за однією з версій, з’явився у середині 18 століття. Згадка про цю страву є у праці Казимира Валішевського - дослідника придворного життя російських імператорів та імператриць. За архівними документами він писав, що борщ і пампушки готували при дворі Єлизавети Петрівни - доньки Петра І. Її цивільним чоловіком був козак із Чернігівщини Олексій Розумовський - брат останнього українського гетьмана Кирила Розумовського.

“За принципом "любиш мене - люби мою собаку" вийшло так, що Єлизавета Петрівна, полюбивши Олексія Розумовського, перейняла багато його звичок, а Олексій Розумовський любив борщ і вареники, - розповідає Сергій Леп’явко. - Тому борщ і вареники весь час готувалися в Петербурзі. Але навіть до другої половини 19 століття в Росії борщ фактично вважався екзотичною їжею”.

Це підтверджують і дані Національного корпусу російської мови. До середини 19 століття борщ у творах російської літератури завжди згадувався у контексті України. “Наталка приносила в плетеном кошике горячий борщ с салом, бараниною и куркою, пампушки с олеею и луком”, - цитата з повісті “Петрусь” Михайла Погодіна, 1831 рік. Наступні згадки - у російськомовних творах Миколи Гоголя, Григорія Квітки-Основ’яненка, Євгена Гребінки, Тараса Шевченка.

Одна з перших згадок борщу без прямої української прив’язки - у “Севастопольських оповіданнях” Льва Толстого, де йдеться про “солдатський борщ”. Проте і тут все стає на свої місця, якщо згадати, що в обороні Севастополя у середині 19 століття брали участь переважно солдати і матроси з так званих “малоросійських” губерній.

“На російський флот борщ принесли із Чорноморського флоту, а Чорноморський флот був у Російській імперії на 80% укомплектований українцями, - додає Сергій Леп’явко. - І флотський борщ, який був потім у радянському флоті - то це саме український борщ, принесений спочатку на Чорноморський флот”.

Фактично, на російських теренах борщ остаточно прижився та став невід’ємною частиною раціону лише за радянських часів. Цьому сприяло включення кількох варіантів страви до “Книги о вкусной и здоровой пище”, яку видали за наказом Сталіна у 1939 році. Звідти борщ перекочував у меню їдалень в усіх куточках Радянського Союзу.

“У радянський час у нас був лише один борщ, який їли по всьому Союзу - у школах, їдальнях. І це поняття з радянського часу переходить у наш час і люди думають, що існує лише один різновид борщу на весь світ”, - зазначає Рімвидас Лаужікас.

Де готують найсмачніший борщ?

Що б там не казали історики, але найсмачніший борщ готують в Україні. У цьому переконує сибіряк Михайло Попов. Росіянин у 2014 році переїхав до Одеси - з політичних переконань. Працює вчителем, має і досвід роботи кухарем у найкращих ресторанах російського Томська. Каже: кращого борщу, ніж в Україні, ніде не куштував.

“Скільки я їх з’їв - не полічити! Але український, я зрозумів лише тут, це істинний борщ, - розповідає Михайло Попов. - Просто природа більше ніде не дає таких продуктів для нього. І не в грошах, доступі до дорогих чи еко-продуктів, справа. Лише тут є саме те, що треба для борщу. А головне - це особливий склад душі українців! Я завжди кажу: картина - це не сума полотна та фарб, потрібен художник. Так само і їжа - не сума продуктів, і тепла, і холоду, на неї витрачених. Потрібен кухар. Саме в Україні всі ці складники збігаються найкращим, чудовим способом. Щось є у воді, повітрі, землі, самих людях! Тому підверджую зі своїм чималим досвідом куховарства: борщ лише український!”