Легендарний Т-34: технологічний провал і роль США

Історію не назвеш точною наукою, однак чорт, як відомо, ховається в деталях і дослідження суто технічних питань дозволять побачити по-новому, або й переосмислити, здавалося б, усталене.

Довгий час нас годували міфами про радянську зброю (а в РФ і досі годують) як найбільш прогресивну і досконалу. Мовляв, інакше як би СРСР переміг у Другій Світовій?

Але після розвалу Союзу спливли нові факти.

Виявилося, що радянська зброя, мало того, що не була досконала, то ще й не була цілком вітчизняна. Ситуацію з озброєнням в Радянському Союзі в довоєнний час можна охарактеризувати як «кількість на шкоду якості». І хоча велика кількість заводів працювали виключно на армію, однак кінцевий результат залишав бажати кращого.

Неефективна соціалістична економіка, значна технологічна відсталість приводили до значної частки браку і систематичного невиконання плану.

Так, Наркомат боєприпасів (НКБ) повинен був випустити в 1940 році 5,7 млн залізних гільз замість латунних артилерійських. Не налагодивши належно технологічний процес, НКБ виготовив за 9 місяців всього 1 млн 117 тисяч залізних гільз, з яких 963 тисяч були браком. Тобто відбраковування перевищило 86%. І це лише приклад.

До слабкої технічної оснащеності заводів, нездатних випускати якісний продукт, додавалася і незадовільна робота інженерних відділів, які проектували окремі компоненти кінцевого виробу.

Так, восени 1942 року американські інженери оцінювали конструкцію одного з радянських Т-34. Висновки були категоричні: «Перевірили очисник повітря. Тільки саботажник міг сконструювати такий пристрій. Фільтр з механічної точки зору виготовлений вкрай примітивно: в місцях точкового електрозварювання метал пропалено, що веде до витікання масла».

У той же час, не можна не відзначити, що деякі зразки і компоненти озброєння були досить прогресивними на той час. Але в цілому прагнення радянських геніїв інженерної думки до інновацій на тлі загальної технологічної відсталості СРСР призводило до того, що радянська промисловість виробляла якийсь аналог «титанової лопати з ручкою з соломи»: деякі компоненти нібито задумані дуже добре, проте нормально копати такою лопатою неможливо.

Примітно, що до кінця війни якість радянського озброєння помітно підвищилася. Тому сприяли кілька чинників.

По-перше, радянські конструктори змогли більш ретельно виявити недоліки своїх виробів на основі наявного бойового досвіду (це про мільйони загиблих, скалічених, полонених). По-друге, свій внесок в удосконалення внесли іноземні фахівці. По-третє, поставки величезного числа високотехнологічних американських і британських верстатів і різних матеріалів по ленд-лізу дозволили помітно підняти якість виробництва на радянських заводах.

Про це наочно свідчить історія вдосконалення танка Т-34 – наймасовішого і легендарного танка Другої Світової війни.

Дві версії однієї «легенди»

Можливо, не всякий знає, що під легендарно. «тридцятьчетвіркою», яка дійшла до Берліна, мається на увазі танк Т-34-85. Саме ця його версія встановлена на багатьох постаментах в містах і селах.

Однак Т-34-85 почали серійно виробляти лише в 1944 році. У війну ж Радянський Союз вступив з танком Т-34-76, який і прийняв на себе основний тягар жорстоких боїв, зокрема на Курській дузі. Від пізнішого Т-34-85 цей суто радянський танк відрізнявся меншою баштою, слабшим озброєнням, а також безліччю інженерних і виробничих дефектів.

Якщо говорити про технічну сторону Т-34-76, то серед найважливіших достоїнств – висока питома потужність двигуна, раціональні кути нахилу броні, потужне (на той час) озброєння, великий запас ходу, малий питомий тиск на ґрунт. Також можна додати простоту конструкції, що полегшувала масове виробництво Т-34-76, їх обслуговування та ремонт в польових умовах.

Разом з тим, фахівці називають відразу низку недоліків, які, як правило, були відсутні в німецьких і американських танках.

Наприклад, відсутність продування ствола після пострілу і недостатня вентиляція бойового відділення після кількох пострілів призводила до заповнення башти пороховими газами, від яких заряджаючий міг знепритомніти.

У першій версії «тридцатьчетвірки» в башті не було «підлоги», тож заряджаючий при повороті башти змушений був дріботіти ногами по снарядах боєукладки.

Відсутність радіозв'язку між радянськими танками призводила до зменшення ефективності застосування самого танка. Якщо до початку війни більшість німецьких танків була обладнана радіо, то радянські машини або мали тільки приймачі (передавач був лише на командирський танку), або не мали радіозв'язку зовсім.

Огидно була виконана й трансмісія. Коробка передач спочатку не мала синхронізації, тому перемикати передачі доводилося кувалдою (вона була під рукою механіка-водія).

В Т-34 був встановлений прогресивний високоекономічний дизель авіаційного типу В-2. Це повинно було забезпечити пожежобезпеку порівняно з бензиновим. Але бойові дії показали, що пари солярки під впливом високих температур, що виникають при влучанні снаряда, вибухають і горять не гірше бензину. Також виявилася інженерна недалекоглядність: на Т-34 паливні баки були прямо в бойовому відділенні, що призводило до неминучої пожежі при влучанні туди снаряда. А на німецькому T-III паливні баки розмістили в моторному відсіку – за протипожежною перегородкою.

Бій наосліп

Однак один з найголовніших недоліків Т-34-76 – слабка оглядовість з башти танка. Екіпаж просто не бачив, що діється навколо. Та й свої не підкажуть – радіо немає. А хто раніше побачив ворога – той швидше вразив ціль!

Окрім того, башта, успадкована від танка БТ, була надто тісна. Командиру доводилося виконувати обов'язки навідника, оскільки в башті містилися тільки двоє: заряджаючий і командир. Через це спостереження за полем бою на час прицілювання переривалося, а в цей час всяке могло статися.

У спогадах німецьких танкістів така проблема Т-34-76 згадується досить часто, оскільки на полі бою вона приводила до катастрофічних наслідків для радянських танків. Про це можна судити зі спогадів Р. Ріббентропа (сина міністра закордонних справ Німеччини Йоахіма Ріббентропа), що воював на T-IV під Прохорівкою. Німецький танк, що потрапив у гущу радянських Т-34, вів по них вогонь, підбивши при цьому 14 цілей, але так і не був виявлений радянськими танкістами!

Р. Ріббентроп записав:

«…мы заметили первые русские Т-34. Они, судя по всему, пытались обойти нас слева. Мы остановились и открыли огонь, подбив несколько вражеских машин. Несколько русских танков остались догорать. Для хорошего наводчика дистанция 800 метров была идеальной.
Пока мы ждали, не появятся ли еще танки, я по привычке осмотрелся. То, что я увидел, лишило меня дара речи. Из-за невысокого пригорка шириной метров 150-200 появилось 15, потом 30, потом 40 танков. Наконец я сбился со счета.
Т-34 двигались к нам на большой скорости с пехотинцами на броне. Мой механик-водитель Шюле сообщил по внутренней связи: «Командир, справа! Справа! Вы их видите?» Я их видел очень даже хорошо. В этот момент мелькнула мысль: «Вот теперь- крышка!». Механику-водителю показалось, что я сказал: «Покинуть танк!», и он начал открывать люк. Я довольно грубо схватил его и втащил обратно в танк. Одновременно я ткнул наводчика ногой в правый бок – это был сигнал развернуть башню вправо. Вскоре первый снаряд отправился к цели, и после попадания Т-34 вспыхнул. Он был от нас всего в 50-70 метрах.
В тот же миг соседний с моим танк получил попадание и загорелся. Я видел, как унтер-шарфюрер Парке покинул машину, но больше мы его так никогда и не увидели. Его сосед справа также был подбит и вскоре тоже был объят пламенем. Лавина вражеских танков катилась прямо на нас. Танк за танком! Волна за волной!
Такое их количество было просто невероятным, и все они двигались на большой скорости. Времени занять позицию для обороны у нас не было.Все, что мы могли – это стрелять. С такой дистанциикаждый выстрел попадал в цель.
Когда же нам суждено получить прямое попадание? Где-то в подсознании я понимал, что шансов на спасение нет. Как всегда в подобных сетуациях, мы могли лишь позаботиться о самом неотложном. И вот мы подбили третий, потом четвертый Т-34 с дистанций меньше 30 м.
В наших Pz-IV под рукой у заряжающего было примерно 18-20 снарядов, из которых большинстов были осколочно-фугасными и лишь часть – бронебойных. Вскоре мой заряжающий крикнул: «Бронебойные кончились!». Весь наш боезапас, готовый к немедленному использованию, был израсходован.
Дальше снаряды заряжающему должны были подавать наводчик, радист и механик-водитель. Остаться без движения в этот момент наверняка означало обнаружение и уничтожение русскими танками. Единственная надежда для нас – перебраться через гребень, хотя русские его преодолели. Там наши шансы на спасение были повыше, чем здесь, где мы были как на ладони. Мы развернулись посреди массы русских танков и отъехали назад метров на 50, на обратной скат первого гребня. Здесь, оказавшись в чуть более надежном укрытии, мы снова развернулись лицом к вражеским танкам.
И в этот миг метах в 30 справа от нас остановился Т-34. Я видел, как танк слегка качнулся на подвеске и развернул башню в нашем направлении. Я смотрел прямо в ствол его орудия. Выстрелить немедленно мы не могли, потому что наводчик только что передал заряжающему новый снаряд. «Жми! Давай!» – крикнул я в микрофон . Мой механик-водитель Шюле был лучшим в батальоне. Он тут же включил передачу, и неуклюжий тронулся с места. Мы прошли мимо Т-34 в каких-то 5 метрах. Русский пытался развернуть башню следом за нами, но у него не получилось. Мы остановились в 10 метрах позади неподвижного Т-34 и развернулись. Мой наводчик попал прямо в башню русского танка. Т-34 взорвался, а его башня подлетела в воздух метра на три, едва не ударившись о ствол моего орудия.
Все это время вокруг нас один за другим проносились новые Т-34 с десантом на броне. Я тем временем пытался затащить внутрь флаг со свастикой, закрепленный сверху в кромовой части танка. Флаг нужен был для того, чтобы наши летчики видели, где мы. Мне удалось сделать это только наполовину, и теперь полотнище флага развевалось на ветру. Кто-то из русских командиров или наводчиков рано или поздно должен был обратить на него внимание. Смертельное попадание оставалось для нас лишь вопросом времени.
У нас был только один шанс: нужно было постоянно двигаться. Неподвижный танк немедленно опознавался противником как вражеский, поскольку все русские танки двигались на большой скорости. Вдобавок ко всему нас еще могли подбить и собственные танки, рассредоточенные по широкому фронту внизу, вдоль противотанкового рва у железнодорожной насыпи.Они открыли огонь по наступавшим вражеским танкам. На окутанном дымом и пылью поле боя, гладя против солнца, наш танк невозможно было отличить от русских. Я постоянно передавал в эфир наш позывной: «Внимание всем! Это Куниберт! Мы посреди русских танков! Не стреляйте по нам!» Ответа не было.
Тем временем русские подожгли несколько машин, пройдя сквозь батальон Пайпера и наш артиллерийский дивизион. Но к этому времени уже начал сказыватьс огонь наших двух оставшихся танковых рот. Дивизион самоходных орудий и мотопехота Пайпера (последние – оружием ближнего боя) тоже наносили урон танкам и прижимали к земле русских пехотинцев, спрыгнувших с Т-34 и попытавшихся наступать в пешем строю. Над полем боя висела густая пелена дыма и пыли.
Из этого ада продолжали выкатываться все новые и новые группы русских танков. На широком склоне их расстреливали наши танки. Все поле представляло собой мешанину разбитых танков и машин. Вне всякого сомнения, отчасти мы обязаны нашим спасением именно этому обстоятельству – русские нас так и не заметили.
Вдруг впереди я увидел плотную массу русской пехоты и приказал механику-водителю: «Чуть-чуть доверни влево!» Через несколько секунд он тоже их заметил.Стреляя из племетов, мы врезались в массу пехоты с тыла. Они даже не поняли, что их догоняет немецкий танк.
Наше спасение лежало в движении влево, в направлении дороги. Там мы должны были встретить свою пехоту и оторваться от русских танков. Тем временем остальной экипаж – механик-водитель, радист и наводчик – собирал по всему танку бронебойные снаряды. Как только такой снаряд находился, мы тут же подбивали еще один из Т-34, нагнавших нас на после того, как мы остановились.
Невероятно, но по нам до сих пор не стреляли. Все специалисты уверены, что это произошло из-за отсутсвия у русских отдельного командира танка – танками командовали наводчики, которые могли смотреть только в том направлении, куда было развернуто их орудие. Если бы не это, мы были бы обречены.
К нашему неудовольствию, русские тоже двинулись влево к дороге, чтобы там переправиться через противотанковый ров. Мы так и не поняли, почему русские направили свою атаку через район, перекрытый противонтаковым рвом, о существовании которого им наверняка было известно. Из-за этого препятствия они должны были неминуемо потерять темп в наступлении, пройдя всего лишь какой-то километр. Поэтому русские повернули налево, чтобы выйти к дороге и переправиться через ров по мосту. Однако у отремонтированного моста через противотанковый ров разыгралась просто невероятная сцена. Наступающего противника встретил огонь наших танковых и противонтаковых орудий.
Мне удалось укрыть свой танк за подбитым Т-34. Оттуда мы вступили в бой с вражескими танками. Они двигались к мосту со всех направлений. Так нашему батальону и нам было даже легче выбирать цели. Горящие Т-34 сталкивались друг с другом. Повсюду были огонь и дым, удары снарядов и взрывы. Т-34 пылали, а раненные пытались отползти в сторону. Вскоре весь склон был усеян горящими вражескими танками.
Мы остановились за дымящимся остовом вражеской машины. И тут я услышал голос своего заряжающего: «Бронебойных больше нет!» Мы израсходовали весь боекомплект бронебойных снарядов. Теперь у нас оставались только осколочно-фугасные снаряды, бесполезные против хорошо бронированных Т-34. Теперь мы занялись уничтожением советской пехоты. Это было непросто, поскольку русская пехота добралась до наших позиций, и мы могли случайно попасть в одну из нашиз собственных самоходок или в бронетранспортер из батальона Пайпера.
Поначалу я не стрелял. Потом я услышал вскрик наводчика. Он простонал: «Мой глаз! Мой глаз!» Шальной снаряд попал в башню точнехонько в небольшое отверстие для прицела наводчика. Снаряд не пробил броню, но все же вошел достаточно глубоко, чтобы со страшной силой вогнать прицел внутрь. Мой наводчик, смотревший в этот момент в прицел, получил тяжелое ранение в голову. Наш танк больше не мог вести бой. Я решил выйти из боя и, переправившись по мосту через противотанковый ров, уйти в тыл.Там я мог попытаться собрать те танки роты, которым удалось выйти из этого хаоса…
Потери моей роты оказались на удивление невысокими. Полностью были потеряны лишь те две машины, гибель которыхя видел в самом начале боя. В двух остальных ротах полностью потерянных машин не было. Артиллерийскому дивизиону и батальону Пайпера также удалось обойтись минимальными потерями...
…В нашей полосе обороны было больше сотни подбитых русских танков [из них 14 пришлось на долю экипажа фон Риббентропа]… ».

Цей досить розлогий уривок зі спогадів німця показує, як наявність командирської башти у німецького Т-IV і її відсутність на Т-34-76, вкупі з відсутністю третього члена екіпажу в башті, дозволило німецькому танку вийти переможцем із, здавалося б, зовсім безвихідної для нього ситуації.

Можна додати, що багато німецьких командирів танків висовувалися з люка навіть під час бою, щоб озирнутися, і це незважаючи на наявність командирської «башточки» і більш досконалих приладів спостереження. Це тому, що побачити ворога (в ті часи) було найважливіим!

«Не полностью устранёнными»,
точніше – повністю не усуненими

Дивно, але про те, що «легендарний» Т-34 містить безліч вроджених дитячих хвороб, військові знали ще до війни.

У травні 1941 року генералітет наполягав на знятті машини з виробництва та створенні нового танка з лобовим бронюванням корпусу і башти завтовшки 60 мм; торсіонною підвіскою; збільшеним діаметром погона башти і командирською баштою з круговим оглядом. Але справа гальмувалася проблемами з відпрацюванням дизеля. При тому що і дизель В-2 в Т-34 був вкрай надійний.

Невеликий ресурс ходу призводив до того, що до війни танки Т-34 ставили в консервацію, намагаючись зберегти ресурс, а екіпажі навчали на легкому БТ-7 або навіть застарілому Т-26. В результаті до початку війни було підготовлено не більше 150 екіпажів для танків Т-34. Після початку війни навчитися в короткий термін на нову машину не було можливо. Тому високі втрати Т-34 обумовлені зокрема й невмілими діями екіпажів.

За два роки з початку війни думка радянських танкістів про Т-34 не змінилася. Про це можна судити з листа командувача 5-ї гвардійської танкової армії П. Ротмістрова до Г. Жукова в серпні 1943 року:

«Приходится с горечью констатировать, что наша танковая техника, если не считать введение на вооружение самоходных установок СУ-122 и СУ-152, за годы войны не дала ничего нового, а имевшие место недочёты на танках первого выпуска, как то: несовершенство трансмиссионной группы (главный фрикцион, коробка перемены передач и бортовые фрикционы), крайне медленный и неравномерный поворот башни, исключительно плохая видимость и теснота размещения экипажа, являются не полностью устранёнными и на сегодня…».

Заокеанські рекомендації

Через незадовільні технічні характеристики Т-34-76 радянське керівництво звернулося за допомогою в модернізації танка до США. У грудні 1941 року танк Т-34-76 був переданий американцям для всебічних випробувань і розробки рекомендацій щодо вдосконалення.

Після ретельних випробувань Т-34-76 на Абердинському полігоні американські фахівці зробили дуже неприємні висновки.

«Середній танк T-34, після пробігу в 343 км, повністю вийшов з ладу, його подальший ремонт неможливий. Водозахист корпусу Т-34 недостатній, в сильні дощі в танк через щілини затікає багато води, що виводить з ладу електрообладнання. Зварювання бронеплит корпусу Т-34 грубе й недбале. Механічна обробка деталей, за рідкісним винятком, дуже погана. Всі механізми танка вимагають надто багато налаштувань і регулювань».

Ще більш здивувала американських експертів трансмісія. Виявилося, що вона була точно скопійована із застарілої американської конструкції, розробленої ще в 1920-ті роки.

Загальний висновок звучав безапеляційно: «З боку російського конструктора, який поставив таку трансмісію в танк, була проявлена нелюдська жорстокість щодо водіїв».

А в США, варто зауважити, був відправлений не «рядовий» танк, а один з п'яти спеціально зібраних «еталонних» Т-34-76. В результаті американці запропонували СРСР безліч власних технологій для модернізації Т-34.

З весни 1943 року на Т-34 почали встановлювати модернізовану коробку передач, що суттєво полегшило роботу механіка-водія. У тому ж році на всі танки стали встановлювати цілком сучасні радіостанції «9Р» та переговорні пристрої «ТПУ-3біс».

Допомога по ленд-лізу

Одна з проблем радянського озброєння була в тому, що навіть в разі появи прогресивних інженерних розробок технологічна відсталість виробництва СРСР просто не дозволяла їх реалізувати.

Наприклад, завод № 183 в Нижньому Тагілі, найбільший виробник танків під час війни, не зміг перейти на випуск Т-34-85, оскільки не було обладнання для обробки зубчастого вінця башти діаметром 1600 мм. Щоб освоїти виробництво, СРСР попросив доставити по ленд-лізу нові карусельні верстати з Великобританії і США.

Такі випадки були поширені повсюдно. Один американський інженер, який відвідав наприкінці 1945 року Сталінградський тракторний завод, виявив, що близько половини верстатів на підприємстві були поставлені по ленд-лізу.

Як відомо, по ленд-лізу поставляли і готове озброєння.

З США в СРСР доставили 7057 танків і САУ, з Британії і Канади – 5480. Про бойові можливості американських танків М4 «Шерман» свідчить той факт, що ленд-лізовскі машини надходили на озброєння тільки гвардійських дивізій.

Також по ленд-лізу надійшло понад 15 тисяч американських літаків, а також близько 3,5 тисячі британських. До кінця Великої Вітчизняної війни американські літаки Р-39N і Р-39Q були основними винищувачами, які СРСР отримував по ленд-лізу. Саме на винищувачі Р-39N «Airacobra» легендарний Покришкін знищив понад півсотні ворожих літаків.

Кількість перемогла якість

Сказати, що «легендарна тридцатьчетвірка» була кращим танком Другої Світової, означало б сильно прикрасити ситуацію. По суті Т-34 був «збірною солянкою» з вузлів і агрегатів, скопійованих із закордонних прототипів кінця 1920-х – початку 1930-х років.

Наприклад, ходова частина – від американського танка «Крісті», двигун – копія BMW-VI, який німці ставили на біплани ще в середині 1920-х, багато інших агрегатів запозичені у британців та італійців. До застарілих з технологічної точки зору компонентів додалася жахливо низька якість виробництва.

І все ж таки Т-34 став наймасовішим танком Другої Світової. Військова промисловість СРСР випустила стільки танків, що у Німеччини неначе не вистачало на них снарядів. Його проста і бюджетна конструкція дозволила виробляти ці машини високими темпами і величезними кількостями. Всього за роки війни було випущено понад 35 тисяч Т-34. Водночас усіх модифікацій німецького Т-IV Німеччина зібрала менше 9 тисяч.

Історія створення і вдосконалення «тридцатьчетвірки» повторює, за рідкісними винятками, історію радянської зброї загалом. Убога соціалістична економіка, технологічна відсталість і слабка мотивація інженерного і робочого персоналу призводили до того, що випускалося озброєння нетехнологічне, низької якості, а сама конструкція запозичувалися у будь-яких застарілих зарубіжних прототипів. І тільки величезне число випущеного озброєння, масштабна допомога по ленд-лізу та героїзм рядових бійців допомогли перемогти.

За матеріалами статті Олега Пилипенка

Збільшити

Збільшити

Танк Т-34-85, на відміну від ранньої версії, має більш потужну гармату калібром 85мм і значно розширену башту

Збільшити

Т-34 випуску 1944 року на постаменті в Курську, РФ

Збільшити

Т-34-85 збирають на Челябінському танковому заводі

Збільшити

Німці біля Т-34 однієї з ранніх модифікацій. Розпиляти зібрались?

Збільшити

Американський танк М4 «Шерман», яких СРСР отримав по ленд-лізу близько 7 тисяч

Збільшити

Національний музей-заповідник «Битва за Київ у 1943 р.» зберігає пару вцілілих Т-34 ранніх модифікацій

Збільшити

Одна з модифікацій танку Т-34, котра має так звану «командирську башту» (порівняно високий виступ з оглядовими щілинами)

Збільшити

Збільшити

Національний музей-заповідник «Битва за Київ у 1943 р.» зберігає пару вцілілих Т-34 ранніх модифікацій

Збільшити

Збільшити