Пахуча медсестра вбиває «наповал», або Яка краса врятує тяжкохворого?

- Хворий, дихайте глибше.

- У мене астматичний компонент. Я не можу дихати глибше вашими гидючими духами.

(Із підслуханого)

Оскільки Україна зі всіх сил прагне до Європи, передбачаю на цьому шляху певні труднощі для медсестер.

 Одразу віддаю належне: серед приблизно сотні працівниць цієї професії , з якими зводила мене доля упродовж життя, я сміливо вирізняю двох-трьох рідкісно обдарованих, які, попри безсумнівну перевантаженість, уміють робити уколи майже безболісно; до всіх інших, не надто обдарованих чи просто недовчених, я не можу обійтися без деяких претензій.

У ті далекі уже часи, коли медики дезінфікували на електроплитках зазубрені шприци (про одноразові хіба що чутка з-за кордону йшла), одна з таких недоучок проткнула мені вени  тричі поспіль, від чого вони, здорові й повнокровні, почали «ховатися». З того часу, скрушно поглядаючи на зчорнілу від позапланових підшкірних впорскувань руку, я щоразу змушений чути: «Чого ви на мене звіром дивитесь? Я ж не винна, що у вас вени погані!..»

Свою вину хоч у чомусь медсестри визнавати не схильні. Вони спокійно являються у вилизану до повної стерильності операційну, женучи перед собою хмару косметично-парфумерної бридоти, і лише не до кінця втрачений нашими громадянами імунний захист рятує багатьох від біди. Однак  за всіх умов медсестри залишаються в стороні.

Он у сусідньому лікарському корпусі, де в спеціальних кювезах виходжують недоношених дітей, сестра на мить розгубилася:

Що за дідько?! Наближаюсь – дитина синіє, віддаляюсь – дитина рожевіє.

Беззахисне немовля таким чином бореться з медиком, який душить його парфумерним смородом. Якщо ж дитя  все-таки посиніє остаточно, все спишуть на хворобу, а не на справжню винуватицю.

Усе ж найсумніше, якщо не найогидніше, попереду. Є у нас категорія безнадійно хворих, яким держава допомагає знеболювальними уколами. І тут мені відома така розмова.

Сестро, вас прислали зробити знеболювальний укол. Але я, на додачу, страждаю від алергії на хімічні запахи. Тому тяжкий дух ваших парфумів мене вбиває.

То що мені через вас смердючкою ходити? Я ж серед людей буваю.

І ось кожного дня бомжуватого вигляду особа, протухла від нещадного вжитку парфумерії, здобрює себе свіжою порцією цього добра і поспішає на бойове завдання. І хто зна, чи принесе вона якусь полегкість знеболювальним уколом безнадійно хворому, чи тяжким парфумерним ударом змете його з лиця землі…

Я поцікавився у довірених людей, чи можлива така ситуація в одній з найздоровіших країн Європи  - Німеччині. Там, як відомо, нашим людям хочеться у громадських туалетах каву пити – така стерильна чистота і свіже повітря. Виявилося, у країні, де щоденний душ вважається нормою, ситуація, коли тяжко хворий випрошує у медика свіжого повітря, просто немислима.

Таке можливе тільки у нас, зокрема в Чернігові. І облздороввідділ на таке свинство (чи дике неподобство) мав би якось реагувати, зобов’язавши для початку підлеглий медперсонал до щоденного душу й категоричної відмови від усілякої косметично-парфумерної гидоти. Пора рівнятися на Європу!

В. Зарінок, м. Чернігів