Життя як є: У пошуках долі – через половину Земної кулі

У праці й боротьбі пройшли роки Надії Василівни Тимощук із Ядут Борзнянського району, яку поважають у селі від великого до малого.

– А тут живе Надія Василівна?

У відповідь прочинилися вхідні двері, і на порозі з’явилася старенька бабуся, котрій із першого погляду не даси дев’яноста, хоча помережане зморшками обличчя свідчило про чималий багаж років.

Привітна усмішка на сухих вустах і тихе запрошення пройти в хату свідчили про м’який характер людини, хоча на її долю випало чимало випробувань.

Середульша з-поміж дев’ятьох дітей Василя Івановича Обушного та Дарії Федорівни Левенець народилася в російському місті Курган, де батьки були на заробітках. Сюди вони переїхали з Примор’я, де ядутинець та уродженка Київщини теж тягнули заробітчанську лямку.

Коли Надійці виповнилося п’ять років, їхня багатодітна родина вирушає до Ядут. Хоч і було повно родичів у Василя, та у них самих були чималі сім’ї. От приміром, брат переселився аж за Майорщину. Там, по дорозі на Оленівку, збудував власний хутір.

Батьківська хата теж була під зав’язку, адже Василь мав ще шістьох сестер. Довелося новоприбулим знімати кутки у двоюрідних тіток та сестер, але образливого безхатченки вони на свою адресу не чули, бо тоді хоч і тісно, зате в мирі.

– Був у селі такий випадок, що в одній чималій сім’ї в один день народили і мати, і невістка, – каже довгожителька.

За мішок питльовки

У 1934 році родина Обушних разом з кількома десятками односельців завербувалися на Донеччину.

Найперше, що вразило новоприбулих, – звуки духового оркестру, який вітав переселенців. На новому місці кожній сім’ї виділили хату, по мішку питльовки (борошна вищого сорту, з якого пекли паски).

Однак щастя тривало недовго. Неврожай у наступному році перекреслив плани переселенців на краще життя.

– Треба їхати додому, – вирішили на сімейній раді.

Але ж як ти покинеш непоміченими село?! Виручив брат Яків, котрий працював у місцевому колгоспі водієм. Вночі приїхав машиною і відвіз рідних на станцію.

Лише перед самісінькою війною Обушні, продавши корову, теличку, свиноматку, купили за три тисячі карбованців невеличку хатинку.

– Ще триста рублів нам дала Дарія Павлівна, що працювала до війни вчителькою в селі, – згадує з добротою в словах старенька про людину зі щирим серцем.

Брат учився разом із Сталіним

Як грім серед неба впала на голови мирних жителів звістка про війну. Чоловіки враз посуворішали, не в одній хаті чувся протяжний плач, не одна мати враз посивіла.

Пішли на фронт і сотні ядутинців. Багатьом із них не судилося повернутися додому. Немає, напевне, жодного куточка від Москви до Берліна, де б не пролили свою кров земляки Надії Василівни. Згинув безвісти у вирі Великої Вітчизняної її рідний брат Яків, котрий напередодні війни закінчив льотні курси.

– Між іншим, – згадує старенька, – Яша вчився на одному курсі з самим Сталіним (напевне, молодшим сином Йосипа Сталіна – Василем. – Авт.). На жаль, від брат не залишилося документів. Тільки ось його портрет, написаний олівцем.

Після війни сестри намагалися віднайти його могилу, зверталися до однополчан, але марно.

Уявити, яким би став Яків Обушний після війни навіть не спадає на думку. Молоді очі через глибину років дивиться з портрета так само привітно, як і очі його ровесників, що навічно залишилися двадцятилітніми.

«Лаштуйтеся, дівчата, до присяги»

Вдягла солдатську шинель і героїня нашої розповіді. Разом із кількома землячками вона потрапила до Чернігова.

– Заміжніх тоді в армію не брали, –каже Надія Василівна. – А ми, дівчата з Ядут, Шаповалівки, Оленівки, Ховмів, мусили служити. Тринадцятьох з нас «засватали» в льотну частину.

З обласного центру борзнянки потрапили до Овруча, а далі в Барановичі, що в Білорусії. Прийшов командир і сказав: «Лаштуйтеся, дівчата, до присяги».

255-й батальйон авіації далекої дії через кілька місяців передислокувався в Польщу. Саме там і зустріла Надія Обушна Перемогу.

– Хіба можна передати словами, що було в той  день. Сльози, обнімання, радість. Це ж була ПЕРЕМОГА.

Родичка володаря Кубка УЄФА?

Кажуть, що не ім’я красить людину, а вона його. Як підтвердження цих класичних слів, став останній із епізодів життя Надії Василівни, який хотілося б посвятити… футболу.

– А чи не родич вам відомий у Європі Анатолій..

– … Тимощук? Може, він мені й родич. Мій чоловік родом із тих країв, що й футболіст. Знаю, що нашого спортсмена дуже поважають за кордоном. Приємно, що він такий популярний.

Ну як не поважати цю бабусю, котра в такому солідному віці цікавиться спортом.

На фото: про нагороди, котрі Надії Василівні до лиця, вона не сказала ні слова. Хіба це не показник скромності. Повчіться в такої людини.