Батьківщину з'їв об'єкт "Каскад"...

45 років тому заради створення утаємниченого об'єкта "Каскад" українські села вздовж Дніпра за вказівками з Москви опинились на дні штучних водойм.

Про цей злочинний вчинок цього літа я почув від жителів затопленого села Окунинів, котрі зібрались на сумні роковини неподалік Київського водосховища біля вікового дуба, який росте на території Косаківського лісництва Остерського лісового господарства на Чернігівщині.

... Люди все прибували й прибували. Пізнавали одне одного, згадуючи горе, журилися й плакали, бо всі вони колись народилися в Окуниневі, якого немає вже 45 років. Навколишні ліси й Дніпрові луки назавжди залишились у їхній пам'яті. Адже це була та мала вітчизна, якої нині не знайдеш на мапі України.

Примусове виселення запам'яталося на все життя. На початку 60-х років минулого століття керівництво тодішньої держави чітко спланувало затоплення не лише цього, а й багатьох інших подніпровських сіл.

Такі дії прикрили створенням каскаду гідроелектростанцій, мовляв, на благо людям. Насправді вони завдали непомірних, як тепер з'ясувалося, втрат і шкоди головній водній артерії країни - річці Дніпро. І прецедент створили - із шести бетонованих гребель, який на світових мапах має назву не Дніпро, а Каскад.

Він завдав чимало горя жителям побережжя, а в перспективі може нагадати ще більшими руйнівними наслідками. Приміром, якщо, не дай Бог, підведе гребля вище Києва. І тоді спрацює лихий задум "доміно".

А скільки затопили сіл, це знають достеменно хіба партархіви колишньої комуносистеми. Там за сімома замками схована інформація про кількість знищених природних луків, що давали духмяне сіно й смачне молоко, сільгоспугідь з плодоягідними та овочевими культурами...

Свого часу довелося побувати в селі Зміївка біля Каховського водосховища на Херсонщині. Тут уперше побачив на обрії безмежне "море". Не стримався й промовив: "Який величний краєвид!" Та мого захоплення не розділив місцевий селянин, сердито сказавши: "Та тож вода!" І, зітхнувши, сумно пояснив: "Там, де зараз вода, були наші пасовиська з різнотрав'ям, сіно, овочі..." Ось така була реакція місцевого люду на безмежне Каховське море.

Як прочитав пізніше, Каховське водоймище затопило стільки природних угідь, зібраного сіна з яких вистачило б шести областям України. Хіба не злочин вчинити таке?!

... А біля дуба народу вже зібралося стільки, що ніде яблуку впасти. До речі, і саме дерево це - пам'ятка природи: стовбур 3 м 90 см заввишки понад 40 м. Розповідають, що він пам'ятає козацьку добу, за переказами, тут відпочивав Тарас Шевченко.

Організатори зустрічі Ганна Губар і Микола Гуріненко - члени Козелецького осередку Чернігівського земляцтва в Києві - запрошують до столу. Це вони зібрали земляків довкруг дуба, щоб принагідно згадати затоплене село Окунинів Козелецького району і ще 40 сіл, котрі нині на дні Київського моря.

Назва села походила від риби окунь. За словами краєзнавця Володимира Гузія, воно мало тисячолітню історію. На початку 1964 року тут було близько 400 садиб.

На пагорбі, де схрещувалися дороги, стояв п'ятиметровий дубовий хрест, який хтось невідомий зрізав напередодні тієї трагедії. Саме тоді дядькові Миколи Гуріненка Климові Мируті наснився сон, в якому його просили відновити козацьку святиню. Старий одразу виконав прохання й відновив хрест. Та на жаль, він не врятував село від лиха.

Згадували присутні назви урочищ: Вовчі гори, Загалля, Бовшов, Постолова гребля, Лоза красна, Святець, Борова, Раків ріг, Малуож, Попові гори, озеро Баля... Цупка дитяча пам'ять. І хоча більшість присутніх були тоді малими, та добре пам'ятають, як їхні батьки не хотіли кидати свої хати.

Тоді в село прийшли солдати і за допомогою військової техніки почали зривати покрівлі, залишаючи лише стіни. А жити без даху над головою важко - не врятуєшся ні від дощу, ні від спеки. Старі бабусі плакали і просили затопити їх разом із хатами. На цвинтарі викопували могили, людські рештки скидали в ящики й вивозили...

За пропозицією Ганни Губар та Володимира Гузія, земляки із затопленого села вирішили зібрати матеріали, котрі залишились від їхніх дідів, бабусь та батьків, для майбутньої книги. Щоб не забулася жахлива історія злочину перед живими, минулими і майбутніми поколіннями.

45 літ минуло з того чорного року, а пам'ять жива.