Литвин побудував чотири будинки. Власноруч

Подружжя Литвинів проживає по вул. Пушкіна у місті Прилуки у затишному, власноруч збудованому помешканні, якраз навпроти міського стадіону.

Ця місцевість, на їх думку, є найзручнішим і найпривабливішим мікрорайоном міста.

Колись давно покинули вони рідні батьківські гнізда на вишневій Полтавщині, де рівно п’ятдесят років тому зв’язали батьки їх руки весільним рушником.

Не так весілля запам’яталося, як день 25 жовтня 1958 року, коли розписалися. Бо це ціла історія.

До сільської ради, яка знаходилась за 7 кілометрів від Олениного хутора Гайки та Іванового села Хейловщина, вирушили лише удвох (це ще за два тижні до весільних дзвонів). Йшли поволі, наговорилися доволі, намилувалися одне одним, націлувалися...

Бо ще не встиг парубок і надивитися на вродливу дівчину за один тиждень зустрічей, а хутко повів під вінець. Бо як побачив Іван Оленку на храму у своєї тітки у сусідньому селі, куди вона з подругами завітала, втратив сон. Ладен був на будь - що, аби поруч по життю йти.

Отож ідуть вони ще поки що до сільради, а головний свідок - осінь їм тче доріжку з багряного листя, яке настирливо набивається у капці. На довге подружнє життя їх благословляло лагідне сонце, у Божій красі сором’язливі берізки обабіч шляху і заклопотана красуня-білка, яка на космічній швидкості дременула мимо закоханих.

У «сільській мерії» все обійшлося без казусів, якщо не згадувати одного (ну, звичайно, незначного), що наречений Іван забув гроші.

По закінченню церемонії разом із побажаннями пролунало: "З вас один карбованець п’ятдесят копійок".

– За що? - не зрозумів Іван.

 – За "розпись", - почув у відповідь.

– Так у мене нема.

– У мене є, - порушила тишу завбачлива наречена.

У зворотньому напрямку сім кілометрів здалися коротшими і почалися будні. Вони хутко ставали в чергу і в основному були лагідними, як літо сонячне.

 – Я ні бита ніколи не була, ні облаяна, не боялася, що мій чоловік горілки нап’ється чи десь час згає, - хвалить Олена Андріївна господаря. - Не пив, не бився, не ревнував.

А що він справжній господар, вона швидко переконалася. Бо й тесля з нього неабиякий, і каменяр відмінний. За життя звів чотири нові будинки: один, добротний, тещі, другий - собі на Полтавщині, де відразу оселилися.

Третій - синові Василю у Полонках, а четвертий, в якому проживає і зараз, - на прилуцькій тихій вулиці, що прилягла до міського стадіону і десятиліттями слухає жваві футбольні матчі.

Подружжя півстоліття любили і шанували одне одного. Як побралися, Олена пасла телят, а Іван – на тракторі. А щоб бути завжди разом, дружина теж на тракториста вивчилась. Дали їм одного на двох трактора, щоб у полі жайвора разом слухали.

Іван обожнював свою половинку і не терпів неповаги до неї будь- кого. Одного разу споглядає з кабіни трактора, а попід лісом курною польовою дорогою поспішає, закінчивши хатні справи, до нього кохана. Голова ж колгоспу винирнув із яру своїм “бобиком” і не підвіз, обсипавши передову трактористку курявою. На завтра Литвин поклав заяву на розрахунок.

Самі Литвини були завжди чесними і принциповими, тому не терпіли ніякої брехні. В іншому колгоспі теж недовго протримались, бо не виплатили їм місячного заробітку у повному обсязі.

– Що, ви хочете більше нашого управляючого Героя соцпраці отримувати? - вороже подивилась з під окуляр бухгалтер.

Трохи поводила доля українськими селами та й припаркувала сімейний екіпаж у прилуцькому краї. Знайшлася і тут справа для їх працьовитих рук. Олена на насосну станцію пішла працювати, а чоловік “Кіровця” осідлав.

Та змушений був залишити друга, бо знову ж будівництво і знову власноруч. Дружина прибіжить на обід, допоможе розчин замісити, а Іван Андрійович кладе й кладе цеглину за цеглиною...

- Зараз уже дивуюся, - каже Іван Андрійович, - де та сила бралася. Тепер сидимо удвох і від хвороб не подужаємо відбиватися, та лаємося у середу і п’ятницю, кому першому “Прилуччину” читати. Ну тут я перемагаю (жартує).

У житті Литвинів було два найстрашніших періоди, коли їх пер-вісток Віктор втопився у ставку і коли іншого сина, Василя, забрали в Афганістан. «Тоді, - згадує Олена Андріївна, - з мене всі соки висмоктала печаль, мене злила кожна людська посмішка, думала, що всі люди повинні так, як і я, все плакати. Ми не відходили від телевізора, щоб почути, скільки убитих...». Їхньому ж Василеві Всевишній спас життя. І у Прилуках вже повиростали його діти...

Та чорні життєві сторінки ховались за обрій, їх змінювали світлі, пестячи душу. Доля нагородила Литвинів справжнім скарбом – у них чудова дочка Лариса, яка працює перукарем, успішна студентка внучка-Лєна, “надійний у житті і в бою” зять, правоохоронець, Сергій. Саме під такою назвою кілька років тому була вміщена у їх родинній улюбленій “Прилуччині” про нього стаття. Бо ж він теж пройшов Афганістан (неначе збіг обставин) та здобув собі добру репутацію і в мирний час.

25 жовтня і вони, і син Василь із дружиною зібралися у теплому, власноруч збудованому батьками будинку, щоб привітати їх із золотим весіллям. А редакційний колектив “Прилуччини” також бажає вірним друзям газети всіляких гараздів і дякує за пронесену через роки приязнь до нашого видання.