Премія Коцюбинського: великий секрет для маленької компанії

Оскільки на "Високому Валу" у зв’язку з колізіями довкола присудженням премії імені Коцюбинського згадувалось моє ім’я, прошу і мені надати слово для деяких уточнень.

У наданому вашому виданню коментарі члена комісії С. Дзюби щодо моєї кандидатури зазначено (цитую): "Кияшко – це політичне шоу". Якщо мається не увазі представлена на конкурс моя програма "Мікрофон: точка зору", то це не так.

Її учасники, наприклад, двічі обговорювали проблеми української і російської мови і літератури (спитайте у "просвітянина" В. Чепурного та подружжя письменників Крисанових, Г.Зінченко вже не підтвердить, на жаль, покійний).

Йшлося про ситуацію у місцевому книговидавництві (серед учасників були, приміром, письменник М. Ткач і представник управління преси І. Жила), проблеми місцевої преси за участю редакторів Д. Іванова та С. Народенка, відродження народних традицій (спитайте викладача Л. Юду), сприйняття Шевченка нашими сучасниками (були учасники цьогорічної "Прощі до Тараса"), низький рівень культури чернігівців, які захаращують вулиці сміттям і про культуру, а точніше, про її відсутність при організації свят і особливо - сучасного застілля (серед інших приходив і популярний місцевий культмасовик - тамада Тарасевич).

Так, були і політики, і депутати. Але невже б М. Коюбинського, якби він був зараз серед нас, залишила байдужим пропозиція проголосувати на сесії за надання у Чернігові російській мові статусу державної? Чи те, що місцева "п’ята колона" обзиває українських патріотів фашистами? Не випадково ж серед друзів М. Коцюбинського був і відомий тогочасний політик І. Шраг.

Я розумію, що радіожурналістика – жанр специфічний, не все чується і швидко забувається. Але усі ці відомості я надала для оформлення відгуку на свої роботи.

Прикро, що коротка пам’ять і правнука великого письменника Ігоря Коцюбинського: ми з ним у студії говорили не про політику, а про вандалізм, в тому числі і на могилі його славетного предка. До речі, хто сказав, що публіцистика – це лише розповіді про минуле на документальному матеріалі? Це і висвітлення гарячих та актуальних проблем сьогодення, що зазначено в тлумачному словнику, не кажучи вже про підручник із журналістських жанрів.

Безперечно, за професійним рівнем мої роботи можуть бути і не вартим такої відзнаки, як ця премія - не мені судити. Але якщо члени комісії не знають (не хотіли знати?), ЩО представлено на конкурс, чи ж цікавився хтось їх якістю? Тобто, чи переглядався хоча б відгук на представлені передачі, перелік яких із зазначенням дати звучання було надано згідно з ефірними папками?

Цікаво, що номінація "журналістика" з’явилася три роки тому з ініціативи того ж самого складу комісії, який зараз вирішив її відмінити.

До речі, чи не підкаже мені хтось, який засіб масової інформації повідомив про це широкому загалу, щоб журналісти могли висувати свої кандидатури? І ніякої примітки "для журналістів, що пишуть на теми культури" чи чогось подібного теж не зазначалося. То чому ж тепер відміняєте – мовляв, нема серед журналістів фахівців з культурулогічної тематики?  Чи не тому, що журналісти висунули "позапланову" власну кандидатуру і почали обурюватись деякими незрозумілими моментами довкола голосування?

Я переконана, що було б замість мого інше прізвище – навряд би щось змінилось. Не буду говорити про конкурента – зрештою,з мого боку це буде просто неетично. Але ж лауреат минулого року (хай тричі шанованіша від нас людина, автор книжки на документальному матеріалі) безпосередньо у журналістиці ні у штаті, ні за договором не працював жодного дня.

Окрім п’яти тисяч преміальних є ще статус премії, є ім’я Коцюбинського (маю на увазі Михайла Михайловича).

Є ім’я Стуса – дехто з моїх колег – товаришів по колишньому медіа-клубу, гадаю, не забув, хто і як "протягнув" на лауреата цієї премії Збігнєва Бжезінського (від Чернігівщини!) Після цього медіа-клуб успішно розвалився і премія не менш успішно перекочувала у новостворений інтелектуальний центр.

Коли голосували в медіа-клубі, просто "забули" запросити декого з членів ради. Коли переголосовували в управлінні культури, вирішили таємне голосування замінити відкритим… для більшої демократії. Між тим, якщо премія імені Стуса присвоювалась на спонсорські кошти, то премія імені Коцюбинського – на державні…

Гадаю, що колеги втрату номінації (виходить, що все-таки через мене) переживуть.

Приміром, досвідчена Лідія Кузьменко, матеріали якої зараз, як на мене, неабияк сприяють читабельності і тиражності "Вісника «Ч»", за своє журналістське життя  побачила одну-єдину відзнаку… аж грамоту обкому профспілки працівників культури. А пише краще від багатьох лауреатів і заслужених.

Інша річ, коли нас неприховано мають, вибачайте, за дурників.

Під час вручення премії кореспондент обласного радіо взяв інтерв’ю в одного з членів комісії щодо відміни номінації "журналістика"( в ефір ми його не давали). Поговоривши про необхідність розширити номінацію "мистецтво", далі він з відвертістю метра заявив, що аби не поспішали з висуненням і не зчиняли гвалту, то через якийсь там рік і премія перепала б , і   "журналістика" залишалася б на своєму місці.

Тобто не хочете стояти у встановленій нами черзі - одержуйте дулю з маком. Правду сказав! Бо коли заступник гендиректора ОДТРК О. Шолох повіз документи на представлення моєї скромної кандидатури (до речі, ідея цього висунення мені спочатку була невідома, а приурочили його колеги до 75-річчя обласного радіо), то у нього просто не хотіли їх приймати.

Спочатку заявили: "А чого це ви надумалися в останній день" Потім знайшлася інша причина - нема паперу на оформлення, тож він мусив з’їздити за папером до редакції.

Як на мене, то тут залишається хіба що процитувати слова героїні відомого роману Достоєвського; „Я в торги не вступаю”.

      На знімку: на фестивалі журналістики.

Олена Кияшко, через яку журналісти втратили свою номінацію і яка жодною мірою не хотіла образити достойних людей з числа лауреатів. Включаючи відомого і шанованого в світі політика Бжезінського. Щоправда, не журналіста і не борця за становлення на Чернігівщині  демократичної преси. А ось за державу, образно кажучи,трохи соромно.