Останнє оновлення: 11:38 середа, 24 липня
Соціум
Ви знаходитесь: Кримінал / Надзвичайні події / Зросійщення/русифікація як злочин геноциду українців
Зросійщення/русифікація як злочин геноциду українців

Зросійщення/русифікація як злочин геноциду українців

Перефразовуючи відомий вислів французького історика Алена Безансона «Мистецтво брехні таке старе, як і сама Росія», можна казати, що тема лінгвоциду в Україні така ж давня, як і Російська імперія. І хоча процес дослідження архівів на цю тему далекий від завершення, ми вже маємо тисячі й тисячі задокументованих фактів, які дають розуміння й усвідомлення масштабів русифікаторського котка в XІX і XX століттях.

Вийшла низка праць науковців Києво-Могилянської академії, Інститутів історії й української мови Національної академії наук України, базованих на раніше секретних архівних документах, що показують методику і методичність лінгвоциту («Українська ідентичність і мовне питання в Російській імперії: спроба державного регулювання», «Українська мова в XX сторіччі: історія лінгвоциту. Документи і матеріали», «Хронологія мовних подій в Україні»).

XІX і початок XX століть у Російській імперії стали початком тотального нищення української мови шляхом дискредитації і заборон. З одного боку, цілеспрямовано поширювалися вигадки про українську як штучну, зіпсовану польськими впливами мову, про те, що українську націю вигадав австрійський генштаб, а українську мову придумали в Австро-Угорщині. З іншого боку, навіть невинні спроби забезпечити мінімально можливе право мільйонів українців на свою мову наштовхнулися після Валуєвського циркуляру 1863 року на жорстокі заборони української мови й переслідування її носіїв.

У той час активно формувався стереотип української як непрестижної, сільської мови, якою неможливо творити високе, наукове. І якою, за висновком, а фактично доносом колишнього генерал-губернатора трьох українських губерній Анненкова, «неможливо передати абстрактні поняття чи промисел Божий».

Це чинило невпинний тиск на вживання української мови. Сфера такого впливу постійно зростала.

Головною причиною ухвалення Валуєвського циркуляру й утисків української мови був перший український переклад Біблії Пилипа Морачевського.

РОСІЙСЬКА ЦЕРКВА ВИЯВИЛАСЯ НАЙПОСЛІДОВНІШИМ БОРЦЕМ З УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ.

Більмом в імперському оці був і правопис, а тому підлягав забороні. В наказі Головного управління у справах друку від січня 1886 року йшлося про знищення 12 тисяч примірників творів, надрукованих тодішнім українським правописом, «кулішівкою».

Як у цьому зв’язку не згадати реалії незалежної України, де, скажу метафорично, спадкоємці Валуєва за часів президентства Леоніда Кучми заблокували ініційовані в 1999 році відомим мовознавцем Василем Німчуком 19 правописних змін. Для цього виявилося достатньо президентського розпорядження.

Початок XX століття не змінив ставлення імперії до української мови, але новонароджувана українська провідна верства почала піднімати голову. Власне, оборона мови, ідентичності і спротив російському імперіалізмові часто були справою пасіонарної меншості. Як і в совєтські часи. Як і донедавна в незалежній Україні.

Акція під Верховною Радою, липень 2020 року

Процитую одне показове звернення групи української інтелігенції м. Одеси до голови Комітету міністрів Вітте у січні 1905 року:

«Ми клопочемося про те, …щоб малоросійське слово користувалося в Росії тими правами на існування та розвиток, якими користуються єврейське, татарське, великоросійське, польське, німецьке і всіляке інше, щоб малороси в своїй Російській державі не почували себе пасинками і не були вимушені у пошуках живої води звертатися до послуг Австрії, як практикується тепер, незважаючи на всі адміністративні заборони.
Бо природу нічим неможливо перемогти і “не пусти її в двері – вона увірветься у вікно”. Факт розвитку української мови, якою тепер в Австрії професори двох університетів викладають науку… довів це з неспростовною ясністю».

Цікаво, що першим стоїть підпис вченого, громадського і політичного діяча, майбутнього члена Центральної Ради Сергія Шелухина, а серед підписів є прізвище ще одного видатного українця Івана Липи, який, до речі, мав літературний псевдонім «Петро Шелест». Отакий цікавий збіг, несподіваний історичний перегук.

Відомо, що першому секретареві ЦК КПУ, справжньому Петрові Шелесту приписували певне українофільство й деяке гальмування русифікації. Це особливо помітно, якщо порівняти з діяльністю його наступника Щербицького.

Ще один документ – прямий донос, датований квітнем 1907 року, з вимогою заборонити «Читанку» для народних шкіл, а її автора звільнити з посади директора народних училищ:

«Ми ж надіємося, що педагогічне начальство… не допустить у державній школі… навчати напівграмотних сільських хлопчаків на зіпсованому польському простонародному наріччі, який автор видає за українську мову».

І гордий підпис під цим «шедевром» анонімної базґранини – «Русскій пєдагог».

Режисер Олександр Довженко у своєму «Щоденнику» згадує навчання в Глухівському вчительському інституті:

«З нас готували вчителів – обрусителів краю. В Київській, Подільській і Волинській губерніях до нашої платні згодом додавалась якась надбавка, здається, вісімнадцять карбованців на місяць – за обрусіння краю».

Це нас знову перекидає на багато десятиліть уперед, до героїчної постаті дисидента Валерія Марченка, який ціною власного життя оприлюднив совєтський документ, що копіював суть імперської політики зросійщення початку XX століття.

У ті ж роки, в травні 1910 року, один із органів колоніальної адміністрації Російської імперії, Київський тимчасовий комітет у справах друку, видав розпорядження про накладення арешту на брошуру «Ще не вмерла Україна» та її конфіскацію.

Ось яку аргументацію для вилучення національного гімну використали тодішні чиновники:

«Таким чином, у цьому творі… автор закликає малоросів до вчинення бунтівницького руху проти російського уряду і викликає у малоросів ворожість проти великоросів і російського уряду».

Зауважу, що чиновники цього комітету дуже правильно зрозуміли слово «воріженьки».

Нові заборони і боротьба проти них ішли пліч-о-пліч й охоплювали різні верстви українського суспільства.

В січні 1910 року міністр внутрішніх справ Столипін видав циркуляр про заборону реєстрації «інородчєскіх общєств», які «мають за мету об’єднання чужорідних елементів на ґрунті винятково національних інтересів».

В грудні 1909 року один із борців за незалежність України, автор брошури «Самостійна Україна» Микола Міхновський у листі до харківського професора Сумцова просить його погодитися дати матеріал для збірника, який би обґрунтовував необхідність запровадження навчання в школах українською мовою.

Показовим документом є лист учня Києво-Печерської гімназії Анатолія Самородова, датований квітнем 1914 року, до Петра Давидóвича у м. Сокаль (теперішня Львівська область):

«Було б вельми пожадання, коли ваші сокольські гімназисти листуватимуться з нашими київськими».

До лютого того ж 2014 року відноситься таємний лист полтавського губернатора Багговута міністрові внутрішніх справ, в якому запропоновано детально продуману антиукраїнську систему заходів з майже двох десятків пунктів. Цитата:

«Внаслідок того, що назва «український» слугує прапором, під яким ведеться рух, безумовно вартувало б заборонити все, що виступає під ним, і, навпаки, не соромитися того, що йде під малоросійським прапором…
Останнім часом на всіх афішах й оголошеннях місцевих газет назву «малоросійський» замінено словом «український». Таким чином в очах місцевого населення складається переконання, що українському рухові ніхто не чинить спротиву».

В цьому розлогому документі – і про те, щоб на посади вчителів запрошувати лише «великоросів», а вчителів, які проявляють схильність до українського руху, звільняти; і про те, щоб правильно навчати історії Росії як єдиної і неподільної; і про написання «справжньої історії малоросійського народу»; і про особливу увагу до політичних переконань сільського духовенства; і про субсидування деяких газет у Києві, Харкові, Полтаві і Катеринославі з метою боротьби з українським рухом, а також про субсидування статей щодо необхідності загальнодержавної мови, якою є багата російська мова; і про знищення спроб економічного сепаратизму українців.

Знайомлячись із документами XІX і початку XX століть, я не раз ловив себе на думці, що все могло скластися набагато гірше, могла наступити мовна катастрофа. Відомо, що в Києві українською мовою в кінці XІX століття розмовляла мізерна кількість родин, яку можна було перерахувати на пальцях.

Це шокувало Івана Франка, і коли він приїжджав до Києва, то щоб почути рідну мову і поспілкуватися нею, їхав у книгарню видання «Кієвская старіна», де був українськомовний продавець.

Слава Богу, катастрофи не сталося, а опір русифікації став одним із фундаментів у подальшій боротьбі за незалежну Україну.

Після жовтневого перевороту 1917 року русифікація відбувалася витонченіше і підступніше. На початках новий режим вирішив трохи відступити, пообіцявши навіть «самовизначення аж до відокремлення» і запровадивши так звану «коренізацію».

В кінцевому підсумку ця політика виявилася облудною, і не останню роль відіграв панівний етнос і долучувані до нього представники зрусифікованих народів.

У своїй новій книжці «Мова-меч. Як говорила радянська імперія» Євгенія Кузнєцова пише, що під час коренізації російськомовні дуже неохоче відвідували мовні курси. З усіх етнічних росіян у 20-х роках XX століття іншими мовами розмовляло менше 1%.

Також, зазначає авторка, процвітав побутовий шовінізм російськомовного населення на всій території СРСР. Один з яскравих прикладів – відповідь студента в Татарстані на запитання, чи треба вивчати татарську мову, бо ж ця мова допоможе йому хіба що побалакати про якусь чортівню десь у селі, наприклад, як зарізати якогось бідолаху.

Голодомор остаточно зупинив коренізацію-українізацію, а постанова 1938 року «Про обов’язкове вивчення російської мови в школах національних республік та областей» зобов’язала дотримуватися однієї генеральної лінії.

ПЛАНОМІРНЕ ПРИМУШУВАННЯ ДО ЛЮБОВІ РОСІЙСЬКОЇ МОВИ ОХОПИЛО ВСІ ЕТНОСИ СОВЄТСЬКОЇ ТЮРМИ.

Кожна нація чинила опір, як могла. Кузнєцова наводить знущальний анекдот, який з’явився після цієї постанови: «Урок русского язика в грузінской школє. Учітєль: «Дєті! Запомнітє! Етого нєльзя понять! Слово ОТ ВАС пишется раздєльно, а слово КВАС – слітно!».

Паралельно почали здійснюватися втручання в саму структуру мови – побудову речень, правопис, лексику. І це стосувалося навіть таких далеких від російської мов, як калмицька.

Далеко не всі калмики, депортовані в Сибір, повернулися додому. Вони майже не володіли російською мовою, а найкраще її засвоїли діти-сироти. В них забрали не лише рідню, але й середовище. Злигоди депортації завдали великої шкоди структурі мови: в калмицькій з’явилося більше дієслів, ніж іменників, бо з депортованими «зрадниками» російська адміністрація розмовляла мовою команд.

До речі, щойно вийшов роман Ніни Кур’яти «Дзвінка. Українка, народжена в СРСР», в якому йдеться про уродженку Любашівки Одеської області. Головна героїня, коли усвідомить себе українкою, буде проходити через психологічні жахи мовної дискримінації, упередженості земляків, стану людини другого сорту. Зрештою, ще багато хто добре пам’ятає всі тогочасні принади «інтернаціонал-расизму», як образно назвала ту епоху Кузнєцова.

Я вже згадував про Валерія Марченка. Саме він передав на Захід таємні постанови 1983 року «Про додаткові заходи по поліпшенню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік». Таким чином правда про «рівноправність і розквіт мов» в совєтській імперії стала набутком світової громадської думки.

Секретний документ у вироку Київського міського суду був названий «рукописним пасквілем». Тобто антиукраїнська пропаганда Москви і васального Києва назвала цілком серйозну постанову компартії Совєтського Союзу, Ради Міністрів і Міносвіти СССР таким орвелівським формулюванням.

Цей новітній валуєвський циркуляр, як його назвав Марченко, збільшував із 1984 року на 15 % ставки заробітної плати вчителів російської мови і літератури, ділив класи на уроках російської мови у школах, ПТУ і педучилищах на дві групи; дав вказівку будувати корпуси і гуртожитки для розміщення студентів факультетів російської мови і літератури педінститутів; прирівняв стипендії русистів до стипендій студентів юридичних інститутів; запровадив вступний і кандидатський екзамен з російської мови і літератури для аспірантів.

Внаслідок дуже тривалого процесу зросійщення українців ситуація з функціонуванням української мови напередодні здобуття Україною Незалежності була майже катастрофічна.

Як згадує історик Владислав Гриневич, наприкінці 1980-х років, будучи аспірантом Інституту історії України і спостерігаючи за згасанням української мови,

ВІН ЗАПИТАВ СВОГО КОЛЕГУ З ІНСТИТУТУ МОВИ, ЧИ Є, НА ЙОГО ДУМКУ, ЯКІСЬ ШАНСИ В УКРАЇНСЬКОЇ НА ВИЖИВАННЯ.
«ЖОДНИХ», – ПРИРЕЧЕНО ВІДПОВІВ ФІЛОЛОГ.

 

 

Акція під Верховною Радою, липень 2020 року

На щастя, цього не сталося, але всі 30 років української незалежності імперія вже в третій з’яві як Російська Федерація постійно виділяла величезні кошти і корумпувала високопосадовців України, щоб не допустити виконання одного з найважливіших постулатів Конституції України – функціонування української мови як державної на всій території України у всіх сферах.

Російська мова виявилася ефективною зброєю в руках очільників Росії з метою встановлення кордонів між державами за неодноразово озвученою президентом РФ погрозою: «Росія там, де російська мова».

Наведу документ, який Вахтанг Кіпіані оприлюднив кілька тижнів тому. Відомо, що він зібрав величезну колекцію газет. Так-от, газета Одеської облради «Одєсскіє ізвєстія» восени 1993 року на першій шпальті повідомляє, що заступник відповідального секретаря одержав догану за (!) диверсію, бо він поставив кілька українськомовних заміток у газету. Це було розцінено як «стрємлєніє подразніть русскоязичного чітатєля». І над текстом цього офіціозу домінує чорним шрифтом слово «Ізвінітє!».

 

 

Фото: ФБ Вахтанг Кіпіані

Найвідоміший приклад тимчасового успіху Росії – так званий «закон Колесніченка-Ківалова», ухвалений під шаленим тиском і з великими порушеннями в 2012 році. Саму спробу його скасувати в лютому 2014 року було використано Росією як привід для окупації Криму та збройного наступу на Донбасі.

При цьому агресія була закамуфльована під заходи щодо захисту російськомовного населення. Насправді ж закон «Про засади державної мовної політики» продовжував діяти і був скасований Конституційним судом лише у 2018 році. Але правда ніколи не була вигідною Росії, бо повністю спростовувала її вигадки.

В процесі ухвалення мовного закону 2019 року Кремль організував потужну дезінформаційну кампанію з його дискредитації. Це є лише вершиною айсберга, в глибинах якого ховається незмінне бажання Росії стерти Україну з лиця землі.

Власне, лінгвоцид Росії в Україні і боротьба українців проти утисків української мови впродовж століть є боротьбою цивілізації із псевдоцивілізацією, з народом-ордою, з народом-кочівником, який звик грабувати, вбивати і безконечно поширювати свої кордони у всіх сферах, бо  Росія і кордон – це поняття несумісні.

Отже, що робити? На початку лютого 2022 року ми з однодумцями провели першу з низки нарад на тему «Русифікація/зросійщення як злочин».

На жаль, велика війна тимчасово зупинила наше обговорення. В тісному колі ми обмінялися думками, як розпочати процес юридичного визнання злочину русифікації/зросійщення, який можна порівняти з геноцидом. Можливо, для цього варто закласти в основу відомий юридичний принцип позитивної дискримінації.

На мою думку, важливо довести це питання до юридичної кваліфікації і спробувати провести його через парламентський механізм одного чи кількох законопроєктів.

 

Широкомасштабне вторгнення РФ допомогло багатьом українцям зняти столітню полуду з очей. Мені здається, що час після війни буде досить сприятливим, щоб спробувати реалізувати цю ідею.

закрити

Додати коментар:


Фотоновини

  Спека у багатоповерхівках: безпека для дорослих і дітей

SVOBODA.FM