День на війні

Волонтер, радник голови Чернігівської обласної держадміністрації на громадських засадах здійснила поїздку в зону проведення антитерористичної операції й на власні очі бачила те, про що багато з нас боїться навіть думати.

Коли мені розповіли про жінку, яка зголосилася особисто передати солдатам в зону бойових дій волонтерську допомогу, я намалювала собі портрет дебелої загартованої українки з чоловічим характером, феміністського ухилу. Але на домовлену зустріч до мене прийшла зовсім інша людина – молода худорлява дівчина з великими добрими очима й глибоким пронизливим поглядом. Іріс Новакова з тих людей, які не можуть не подобатися і яким не можна не вірити. Їй пряма дорога в політику, але вона присвятила себе благодійності.

Іріс займається волонтерством з 1998-го. Протягом цих років доводилося допомагати сотням абсолютно незнайомих людей з геть різними проблемами. Коли ж біда постукала в двері рідної держави – лишатися осторонь не змогла.

- В Чернігівській області в різних районах працює кілька волонтерських груп з підтримки української армії. – Почала свою розповідь Іріс. – В основному, всі ми знайомі між собою, намагаємося ділитися оперативною інформацією та координувати свої дії. Аби не трапилося так, що при комплектуванні зібраної допомоги 90% вантажу становили, наприклад, консерви або питна вода.

Як ви потрапили в зону АТО?

- Все дуже просто. Як відомо, нещодавно Президент України Петро Порошенко віддав наказ представникам органів влади – як центральних, так і місцевих – створити атмосферу максимального сприяння діям волонтерів. На що голова Чернігівської облдержадміністрації Володимир Івашко одразу відгукнувся. Силами ОДА було придбано 2 бензинові генератори та три професійні набори автомобільних ключів.

У такому випадку, чому саме ви повезли цей вантаж? 

- Розумієте, зібрати необхідні для армії речі – це тільки перша ланка ланцюга волонтерської діяльності. Збирають багато хто – проблема з транспортуванням. Івашко звернувся до Валерія Дубіля, який є почесним президентом Благодійного фонду «Європа», за порадою, хто би міг зайнятися доставкою закупленого обладнання. Валерій Олександрович дав йому мій номер телефону. Так наші шляхи і перетнулися.

Коли вперше почули таку пропозицію, в душі не забриніли нотки вагань, або, будьмо відвертими, страху?

- Ні. Ніякого страху я не відчула. Коли не знаєш куди ти їдеш, не знаєш чого й боятися.

Маю на увазі не страх за себе. На скільки мені відомо, ви виховуєте трьох дітей…

- Це правда. Був такий момент у дорозі, на одному з блокпостів солдати здивовано дивилися на нас і запитували – чого ви лізете туди, там же тільки перестали стріляти. Нас сиділо троє на передньому сидінні, водій кивнув у нашу сторону й каже – «У нас на трьох десятеро дітей. Повірте, ми прорвемося»…

Скільки людей з вами поїхало?

- Я і троє водіїв.

І все?

- Ні, насправді, коли планується чергова відправка вантажу, ми обов’язково зв’язуємося безпосередньо з бійцями. По-перше, для того, аби конкретно від них дізнатися, чого на даний момент не вистачає. По-друге, прагнемо донести до бійців інформацію про маршрут пересування, щоб солдати, які збираються на Схід, або навпаки – у відпустку, могли розраховувати на нас у якості перевізників. Так, 31 серпня, в день відправки з Чернігова, з нами поїхало 20 солдат. 1 вересня, на зворотному шляху, ми також забирали 18 чоловік. Їхати тісно й не дуже зручно, адже мікроавтобус більше вантажний. Але ніхто не жаліється.

Куди саме возили вантаж?

- У Дмитрівку та Щастя Луганської області. Планували заїхати в Дебальцеве (Донецька область), але на момент нашого прибуття на Схід туди вже не пускали через загрозу обстрілу. В інші райони довелося передавати передачі. Адже, окрім зазначеного спорядження, возили причіп з продуктами харчування та засобами особистої гігієни, зібрані волонтерами.

Яка атмосфера серед солдат? Чого їм найбільше не вистачає?

-  В армії все, як в армії. Дисципліна та порядок. Але є хлопці, яких у першій хвилі мобілізували в шортах і шльопанцях. То вони й воювали так, допоки волонтери не вділи. Багато з тих, хто в обмундируванні, або за власні кошти його купували, або роботодавець посприяв. Щодо атмосфери – тут зовсім інша пісня. Хлопці, які там воюють, хоча ні, які ж вони хлопці – там знаходяться справжні чоловіки України!

Після цих слів Іріс пару секунд задумливо помовчала, потім продовжила.

- Серед чоловіків повне взаєморозуміння та злагода. Вони добре знають один одного, і головне – довіряють одне одному. Але, в світлі останніх подій, нажаль трагічних і безповоротних, солдати дуже засмучені. Їм нелегко давалися наступальні операції, і дуже тяжко тепер відступати. Та найболючішою для вояків є нерівність сил. Одне діло воювати з сепаратистами, кажуть вони, а зовсім інше – з російською армією.

Ви розмовляли з мирним населенням територій, на яких велися бойові дії?

- Особисто я з мирним населенням не спілкувалася. Але від солдат чула, що люди різні трапляються. Одні радісно зустрічають, допомагають, чим можуть. Інші ж, навпаки, скоса споглядають.

Що вам найбільше запам’яталося?

- Я би навіть сказала - те, чого я ніколи не забуду. Одному офіцеру-артилеристу на Сході бійці подарували ключку для гольфу та м'яч. То він у перервах між боями стає на окопи, кладе перед собою м’ячика й починає тренувальні вправи… Каже, коли скінчиться війна, хоче навчитися грати у гольф - раніше про це навіть не думав.

Крім того, солдати нарікають, що по приїзді додому перших три ночі довго не можуть заснути – тиша заважає…

Взагалі, коли ми прибули на місце дислокації 13 батальйону, мене постійно переслідувало відчуття, ніби я знаходжусь на зйомках фантастичного фільму. Після мирного життя Чернігівщини картинка зі Сходу здається нереальною – танки, зброя, військова техніка, втомлені погляди солдат…

Якщо попросять – поїдете ще раз?

- Поїду, стільки разів, скільки треба буде. Але дуже хотілося би, щоб більше не знадобилося.

Спілкувалася Альона Макаренко