Викрадали людей, забирали телефони: як жителі Михайло-Коцюбинського жили в окупації

Забирали телефони, викрадали людей. Понапивались та розтрощили школу. Розганяли людей, коли ті прийшли за молоком. Жителі селища Михайло-Коцюбинського майже місяць жили в окупації, у вимушеному сусідстві з російськими військовими. Ті дивувалися асфальту на дорогах та пральним машинам в оселях.

28 березня до Михайло-Коцюбинське зайшли російські війська з боку Гомеля.

"Перший раз зайшла колона – десь 350, потім ще десь 300, потім вночі ще, дуже важко було порахувати. Тому що вони всі розсипалися тут по селу. Перші дні вони тихесенько їздили, бо не знали доріг. Ми таблички поприбирали всі, знаки розпізнавання. А потім вже як у себе вдома тут їздили", – каже місцевий житель Олександр Токар.

Олександр Токар

Олександр вступив до місцевої тероборони з самого початку війни. Каже, жили росіяни в центрі, в будинку культури. Бачив написи СОБР їх на спинах.

"Буряти проживали осьо тут, у місцевому "Водоканалі". А ще проживали по окраїнах села, в хатах у людей".

Росіяни стріляли в електромережі, позбавили село Інтернету. Телефони в людей забирали, ламали відразу. Ламали паркани, заїжджали у двори. Ставили танки й БТРи прямо на городах.

Росіяни ламали паркани, заїжджали у двори

Хати займали ті, що пустували. Однією з таких стала оселя померлих батьків Ніни Ворох, голови громади.

Каже, з хати нічого не забрали, а от із сільської ради повиносили техніку та особисті речі працівників:

"Вони їздили, ходили як хазяї. Коли я приходила і казала: "Будь ласка, дозвольте мені пройти у селищну раду", вони не пускали. Тоді зрозуміла, що вони розібрали всі комп’ютери, повитягували все, зіпсували. Тому й не пускали".

Ніна Ворох

Бус придбали за кошти громади незадовго до війни. Росіяни його викрали, "прилаштували" під свої потреби. І їздили, наводили страх на місцевих.

Бус, який викрали росіяни

Магазин у центрі села розграбували у перші дні.

Розграбований магазин у центрі села

Місцеві лишили тут все, як було.

"Сльози. Розпач. Робоче місце… втрата. Дуже багато сліз. Що забрали? – Алкоголь, продукти харчування, печиво – ну, все. Продукти, в основному. І весь алкоголь, можна сказати. Все забрали таки", – каже жителька села Оксана.

Розграбований магазин у центрі села

4 березня будівлю школи розтрощила ракета. У цей момент у шкільному сховищі були люди – близько сотні жителів села, з них близько 30 дітей. Всі були в підвалі, окрім однієї людини – техпрацівниці. Вона знаходилася в підсобному приміщенні. Там і загинула під завалами.

"Пряме попадання було. Зруйнувала повністю комп’ютерний клас, кабінети хімії, фізики, частково кабінет біології, архів, кабінет захисту України. Підсобні приміщення, підвальні", – каже директор ліцею Микола Шпак.

Розтрощена будівля школи

За словами директора ліцею, ракета потрапила в кабінет захисту України. Тут досі під завалами – паперові мішені, макети автоматів. Ще одна впала на шкільному стадіоні.

Приїхала одна з їхніх команд і каже: "Вибачте, будь ласка, ми не спеціально вашу школу розбомбили. Просто п’яні були». Уявіть. Ось так і казали", – розповів місцевий житель Олександр Токар.

Розтрощена будівля школи

Того ж дня, через десять хвилин після того, як бомбардували школу, росіяни з "Урагану" поцілили в будинок Потапенків.

"Розлетілося за одну секунду. Ми придбали старенький будиночок. Потім будували, перебудовували. Ремонтували. 16 років це все ми робили. Закінчили ремонт перед Новим роком. В одній кімнаті навіть шпалери не встигли поклеїти. Зробили теплу підлогу… Не стало нічого".

Будинок Потапенків

Зараз родина живе в сусідів. Господиня каже, живі лишилися якимось дивом – ховалися у ванній. Це єдина вціліла кімната в усьому будинку:

"Це чудо, це просто диво, я не знаю, як так вийшло. Ми пообідали. Це ж було серед білого дня. Хлопці мої прийшли прилягли. І я до них чогось підійшла. І це в одну секунду тільки раз – і все", – говорить Тетяна Потапенко.

Тетяна Потапенко

Люди гуртувалися. Домовилися з місцевими підприємствами, роздавали безкоштовно молоко, каші, памперси. Що могли – привозили із Чернігова.

"Ми організували випічку хліба. Наші пекарі пекли хліб. Ми хліб роздавали дітям по четвертинці. На це було дуже боляче дивитися. Як дитина бере й нюхає той хліб", – говорить Ніна Ворох.

Окупанти розганяли людей, що приходили за продуктами на площу. Стріляли у повітря та по будівлях. Намагалися роздавати свою гуманітарку – їжу та військові сухпайки, але люди її практично не брали.

Місцеві говорять, масових звірств росіяни не влаштовували. Та деякі люди все ж пропали.

"Пропали хлопці. Одного знайшли, вже поховали. Андрій Прохоренко. Знайшли побитого, дуже сильно. Вони його застрелили у голову, ззаду. Одного – зайшли додому, знайшли на телефоні мітку геолокації. І забрали його з собою в полон. Не повернули", – сказав Олександр Токар.ТО: Суспільне Чернігів

Місцеві жителі

Найважчою для жителів Михайла-Коцюбинського стала остання ніч:

"Вони були п’яні. Вони були підкурені, напевне. Вони навіть самі не розуміли, що вони роблять. Вони брали наших людей, заводили у погреби. І там з ними сиділи, розмовляли цілу ніч. А люди думали: ну, все, якщо пішли в погреб – будуть розстрілювати. Людям було боляче, вони плакали. Благали їх відпустити, але вони на це не реагували", – каже Ніна Ворох.

Наостанок позабирали електроніку, цінні речі з хат. За словами місцевих, виходила техніка з села й околиць близько десяти годин.