Самосуд: Односельця підвісили і побили

Міліція міста Мена (Чернігівська обл.) порушила кримінальну справу за фактом катування 50-річного Миколи Невшупи із села Синявка.

Односельці вирішили покарати чоловіка. Його підозрювали у крадіжках. Підвісили його за ноги між деревами й побили.

Хата Невшуп далеченько від центра села. Паркан повалився, воріт немає. Бур’ян по пояс. У господарстві – лише собака. Дружина Світлана порається на городі. Альона, 23-річна донька, приглядає за сином Назаром, йому 2,5 роки. Господар Микола відлежується в хаті.

— Після побиття ніяк не оклигаю, — жаліється. — Як згадаю той день, аж трясе мене. По сусідству проводи гуляли. Я туди не ходив. Хоча стопочку теж зранку хильнув. Сиджу вдома, нікого не чіпаю. І тут із гулянки у двір приходять батько й син Лозові, Комаров, Гончаренко, Василенко та інші. І до мене: "Ти коня вкрав!" Перед цим у Гончаренка кобила пропала. Я нічого не знаю, нічого не бачив. А вони давай мене лупцювати. Дружину в хаті зачинили. Товкли мене перед порогом. Тоді зв’язали ноги дротом, підвісили на залізній трубі між яблунями та продовжували мене стусати хвилин 20. Потім полізли до сараю. Комаров вискочив із велосипедним сідлом у руках і вперіщив мене ним по голові. Я відключився. Прийшов до тями вже на землі, коли відливали водою.

Чоловік більше двох тижнів перебував у лікарні.

— Прийшли до мене на розборки, бо хтось сказав, що ми з Юрієм Кузьменком коня вели. Юрій утік у ліс, а його співмешканку змусили написати, що ми вдвох крали. Через це я й постраждав. Хоча кінь Гончаренка потім знайшовся.

У сім’ї Невшуп ніхто не працює. Живуть із городу та грошей, які платять на онука.

— Після "повчань" Невшупи я взяв усю вину на себе, — розказує 40-річний Олександр Гончаренко. — Бо все почалося через мою коняку. Роботи в селі немає, а в нас двоє дітей. Їх годувати, вивчити треба. Завели хазяйство: чотири корови, двоє свиней, кобила, гуси, кури, сорок соток городу. Підйом о 4-й ранку, відбій опівночі. Щоб до ладу, щоб хоч якусь копійку заробить, — Олександр Гончаренко стискає кулаки. На очі навертаються сльози.

— Як зникла Зорька, я був сам не свій. Прийшов на пасовисько, а там тільки ланцюг валяється. Я в сільраду, в міліцію заяву написав. Із дружиною та дітьми добу її шукали. Люди розказали, що бачили кобилу за 10 кілометрів біля села Забарівка. Пішов пішки. Тварина була загнана. Оті 10 кілометрів назад вів її аж чотири години. Певно, на ній скакали, а вона ж непідкована. Ледь привів додому. Зорька лягла й не встає. Діти й жінка голосили, як за покійником. Слава Богу, за кілька днів оклигала.

Олександр Гончаренко запідозрив у крадіжці Миколу Невшупу. Каже, що не раз від людей чув, що він причетний до викрадення коней у селі. Виводить і здає скупщикам-м’ясникам по 1,5 тис. за голову. Хоч добру конячу з упряжжю продають по 4,5.

— Отоді й згадалося все, як пропав кінь у Василенка, в Щербини, в Бондаренка. Коня Погорілка знайшли в покинутій хаті навпроти житла Невшуп. Та довести, що то він украв, не могли. А люди в селі все бачать. Не раз його ловили односельці в себе на городі. У того картоплю покраде, в того часник, курей, індиків і їздять на базар продавати. Його ж і з армії через крадіжку вигнали. Був прапорщиком, служив у Сумській області. Щось із складу поцупив. І тепер не кається.

Гончаренко каже, що на проводах зайшло, що він краде коней, іншу живність. Ось і пішли до нього поговорити.

— А він бреше навіть після того, як люди із його сараю почали виносити свої велосипеди. Вірніше те, що від них лишилося. А я як згадав про свою Зорьку, не стримався. Я мужик, а він і на моє позарився. Ніяких злих намірів я не мав, не готувався, — Олександр обнімає кобилу, ніжно гладить по морді. — Добре, що жива лишилася.

У селі вчинку Гончаренка не засуджують. Кажуть, на чоловіка несправедливо завели кримінальну справу.

— Минулої осені в моєї сестри Зінаїди Козачок рясно вродили яблука, — згадує колишня вчителька 65-річна Євгенія Зеньцова.

— У село приїздила машина їх скуповувати. Ми із чоловіком і сестрою нарвали 16 величезних полотняних мішків яблук. Склали їх під деревом у садку, щоб уранці здати. Коли накривали мішки, мимо проїздив Микола Невшупа. Уранці чоловік запряг коня, поїхав за мішками – а їх нема. Я кажу: поїдь, подивися, хто наші яблука здаватиме. Він і став біля приймальників. Невшупи із Комаровим привезли наші яблука! У нас давній сорт, рябенькі такі. Ні в кого в селі таких нема. Я до Невшуп – у них усі яблука на деревах. Стала совістити. Кажу, дайте хоч свої мішки заберу. Їх тоді навіть не оштрафували, хоч ми й заявляли в міліцію.

Вчитель Євгенія – на боці свого колишнього учня.

– Для порушення кримінальної справи не вистачило суми збитків — 500 гривень. Я за Сашу Гончаренка, свого колишнього учня. Натерпівся чоловік. А тепер його можуть у тюрму посадити.

Ілюстрація: argumenti.ru