Кінорежисер Валерій Барановський: Справжні великі українці пережили голодомор

1-3 липня на Чернігівщині відбувалися зйомки фільму про голод в Україні 1932-1933 років під назвою «Послушание Джеймса Мейса».

Хоча від голоду постраждали найбільше південні регіони України, наш край також не оминуло це лихо. Тому після зйомок в Одесі та Києві творча група прибула на Чернігівщину.

Валерій Барановський, кінорежисер Одеської телекомпанії «Круг», так пояснив журналістам свій візит у наш край:

- Ми приїхали в Чернігівську область, бо всі нам в один голос казали, що тут цією темою займаються дуже серйозно… Хоча багато хто казав, що на Чернігівщині такого було мало, тут все достатньо сито, добре: ліс, річка, риба, ягоди, люди не страждали особливо… нічого подібного. Ми побачили, що тут було також досить складно в часи голоду.

Голодомор в Україні досліджувати з часом стає дедалі складніше, бо живих очевидців лишається з кожним роком все менше. Вже зараз кіношники їздять по селах і розмовляють в основному з дітьми цієї епохи, тобто з тими, кому в роки голоду було п’ять - десять років.

- Єдиний дорослий на той час, кого ми бачили і з ким розмовляли – дідусь, якому тоді було дев’ятнадцять років, - говорить режисер, - йому складно, він не все пам’ятає, вже вік наклав відбиток на цю особистість, дуже складно отримати щось зрозуміле.

Тому добре, що дослідження зараз підтримуються державою, адже ще кілька років, і дістати усні свідчення буде неможливо. Але держава, на думку режисера, має піклуватись не тільки про збирання свідчень, а й про самих очевидців. Їм, на думку В.Барановського, бракує і коштів для того, щоб нормально дожити свій вік, і просто уваги:

- У мене особисто викликав страшне несприйняття цей дивовижний конкурс на «Інтері», який проводить Савік Шустер, - «Великі українці». Я не можу зрозуміти, як можна обирати, хто більш великий: Лобановський чи Богдан Хмельницький?.. істинні великі українці – ті старенькі, яких ми знімаємо. Вони вижили, все це пережили, зуміли залишитись на ногах. Я не знаю, як їм вдалося не загинути, а далі жити, працювати, завжди в бідності, завжди нужденно. І зараз навіть закінчують розмову з нами тим, що от, мовляв, смерті чекаємо, погано, забуті, закинуті… Їх можна на пальцях перелічити: от як ветеранів Великої Вітчизняної війни, але їх залишилось ще менше. І держава повинна взяти про них піклування повною мірою.

Голодомор – це геноцид? Думки і спостереження режисера

Валерій Миколайович розказав журналістам про особливості збирання свідчень про голодомор сьогодні:

- Все, що люди говорять, повторюється. Куди б ми не приїхали, загалом вони розказують про те, як бригади ходили по селу і забирали зерно, як вимітали начисто все, що було їстівне в хаті, коли селяни ховали якісь невеличкі наволочки з зерном, саджали на них дітей, щоб зберегти хоч щось, - дітей скидали, розпорювали ці наволочки, витягували все.
Є жахливі речі. Приміром, в одному із сіл Одеської області до сих пір пам’ятають, як бабуся з’їла свою онучку, і цю стару потім спухлі від голоду селяни гнали вниз із пагорбу до центра села, а в руках вона несла голову цієї дитини, відрізану. Жахливі речі.
І от коли все це зіставляєш із концептуальними заявами громадських діячів, політиків, які цим займаються – не тих, хто піариться, а тих, хто дійсно і серйозно піклується про те, щоб відтворити справжню історію народу, розумієш, що теза Ющенка про те, що голодомор – це геноцид українського народу - точна. Цю тезу ми намагаємось довести специфічними кінематографічними засобами…
При цьому зіштовхуємося іноді з несподіваними речами. Наприклад, один ветеран війни, теж опухав від голоду, говорить: а може, це було правильно. Бо перед Сталіним стояло дві задачі: з однієї сторони – індустріалізація країни, відновлення промисловості, з іншої – село. Якби селу дали все, а не вимітали начисто, не розкулачували, не знищували найбільш активну продуктивну частину держави, то, можливо, не було б і будівництв-п’ятирічок. Як на мене, це не так, але і таке присутнє в партитурі думок, і все це зафіксоване нами.

На думку кінорежисера, голодомор був організований, щоб вибити ґрунт з-під ніг українців, які відрізнялись вільнодумством, бо правлінню тодішньої держави потрібна була Україна, повністю підконтрольна Москві.

Назва - на честь дослідника

- Ми назвали фільм так з єдиної причини: нам хотілося уникнути якихось глобальних оцінок і зайвої політизації проблеми. Бо багато хто сьогодні на темі голодомору робить свій особистий піарчик: модно, президент про це говорить, тому давайте попаримось теж. Як на будь-якій резонансній темі, підгрібає публіка, яка хоче на цьому заробити якісь особисті політичні дивіденди. А так ми говоримо про якусь конкретну долю, про особистість, якої вже немає, але яка викликає всіляку повагу самим характером своїх занять, своїм над політичним мисленням.

Джеймс Мейс – американський гарвардський професор, який зацікавився долею України, присвятив дослідженням голодомору багато років і був безглуздо вбитий п’яним міліціянтом.

Він родом з племені Черокі. Займаючись соціологією, виявив дещо спільне між тим, що відбувалося з його власним плем’ям, коли колонізатори з’явились на його землю і чинили утиски на індійців у резервації, і тим, що відбувалось на Україні. Він вивчав спроби перетворити Україну в колонію Російської імперії.

Найбільше його зацікавили документи, пов’язані з подіями 1931-1932 років. Джеймс Мейс розробив власну теорію геноцидів. Він приїхав на Україну, і продовжував займатися цією темою, працюючи в газеті «День». Одружився на українській журналістці. Мейс збирав і записував свідчення про голодомор на початку 90-х років, коли ще більше було живих очевидців. Його вбив у 2004 році п’яний міліцейський полковник у результаті сварки, коли той о шостій годині ранку вийшов на вулицю прогулятися.

У смерті Джеймса Мейса Валерій Барановський бачить щось символічне: «Це характеризує наш суспільний стан, стан розуму, ступінь самосвідомості, соціальний клімат», - говорить він.

Джеймс Мейс був двічі у Чернігові. На запрошення Чернігівського центру підвищення кваліфікації він виступав перед представниками громадськості міста.

Коли головний спеціаліст Українського інституту національної пам’яті С.В.Бутко спитав у нього, чим відрізняються його книжкові знання про Україну та українського геноциду від дійсності, яку він побачив, дослідник сказав: «Коли я приїхав на Україну, був вражений, що рівень русифікації і репресій набагато страшніший, ніж я уявляв собі з Америки».