Половець написав про половців

Володимир Михайлович Половець ( на знімку ) – людина цікавої долі.  З вересня 1975 до січня 1990 року він  працював секретарем Чернігівського обкому партії. Здавалося б,  чоловік, як  багато його колег, мав  нарікати на «Ковбасну» революцію, яка  поставила  жирну крапку у його політичній кар’єрі, на  непотрібність його досвіду новій владі…

 Але Володимир Михайлович у 53 роки вирішив  почати ніби все спочатку.  Занурився в архіви, історичну літературу. У  1997 році  в Інституті історії НАН України він  успішно захистив докторську дисертацію!  Одна за одною вийшли його монографії «Кооперативний рух  в Лівобережній Україні (1861–1917 р..)», «Історія кооперації Лівобережної України (1861-1917)», «Уманець Федір Михайлович»( автор книги про гетьмана І.Мазепу. – Авт.), підручники «Історія слов’ян», «Українознавство. Курс лекцій» та інші.

А щойно у дні свого 70-річчя доктор історичних наук, професор Чернігівського державного педагогічного університету імені Т.Г.Шевченка порадував громадськість новою історичною  монографією «Половці».  Остання робота – немовби заглиблення  автора    і у власний родовід, і  в  джерела походження української нації. Про  подробиці   нового дослідження    ми попросили  розповісти  історика детальніше.

– Володимире Михайловичу, коли ви дізналися про своє половецьке коріння?

– Це було у 1947 р. Я навчався у 5 класі. Одного разу вчитель історії на уроці розповів про сусідів Київської Русі – кочові племена печенігів, торків і половців. Після  його останнього слова  усі учні класу зашуміли і почали показувати на мене пальцями. Історик угамував клас. Але з тих пір я став не тільки половцем, а ще й печенігом, торком і кочівником. Звичайно, таке мені не подобалося, і одного разу, прийшовши зі школи, я запитав у свого батька: “Тату, а чого я половець?” На що він, мабуть, зайнятий якимись своїми справами, не вникаючи в суть мого запитання, відповів: “А ти ким хочеш бути?” На цьому мої перші спроби з’ясувати своє половецьке коріння і закінчилися.

Йшли роки. До половців я не повертався. Закінчивши школу, навчався у Ніжинському педінституті, де сприймав усю інформацію про половців, як і належало майбутньому історику. Під час навчання в аспірантурі в Москві мене неодноразово запитували, чому я Половець, а не Половцев, як у М.Шолохова в “Піднятій цілині”? Спочатку я вдавався до обгрунтованих пояснень, а потім зрозумів, що кращою відповіддю буде – тема родоводів не є актуальною в радянській історіографії.

Звернутися до теми про половців змусили мене мої діти, племінники і внуки. На той час я вже займався науково-педагогічною діяльністю, готував докторську дисертацію, публікувався в науковій періодиці. Кожного разу, коли ми збиралися за святковим столом, мій син - Олександр, дочка - Тетяна, племінники – Валерій, Володимир, Михайло, Всеволод, внучки – Маша, Даша, Олександра – усі Половці, просили мене розказати їм про половців. Прохання набували перманентного характеру, і я почав готуватися до таких зустрічей. Від свого батька я все-таки дізнався, що його дід Степан переїхав у с. Веприк Бобровицького району (де народився я і ще моїх три брати) із с. Малополовецьке Фастівського району Київської області; що на Київщині (недалеко від Білої Церкви) є ще село Великополовецьке і там проживають половці з часів Київської Русі. На цьому його знання про свою рідню вичерпувалися, і я почав займатися нашим родоводом.

Час бере своє... Тепер я найстаріший з роду чернігівських Половців, запитати немає в кого, а дітям відповідати потрібно. Почав готуватися до таких зустрічей, збирати матеріали, звертатися до джерел, літератури, поповнюючи свої знання з історії половецького етносу, його походження, політичного, соціально-економічного статусу і культури. З кожним роком теки мого домашнього архіву збільшувалися, тематика розширювалася, і я прийшов до думки про окрему книгу про половців.

–  Чи не був білоцерківський козацький полковник Семен Половець Вашим родичем?

– З матеріалів, які у мене є, цього стверджувати не можна. Семен Половець був полковником Білоцерківського козацького полку і служив у війську Богдана Хмельницького. На мою думку, він був вихідцем із великополовецьких поселень. Принаймні так можна вважати на основі літопису Самійла Величка, спогадів Пилипа Орлика та монографій М.І.Костомарова. Слави йому додала дочка Ганна – дружина Івана Мазепи, яка померла у 1702 р., залишивши 63-річного гетьмана одиноким до кінця свого життя. Він тяжко переживав, що після його смерті не залишиться спадкоємця, бо діти, народжені Ганною, помирали у ранньому віці. Усю надію гетьман покладав на своїх племінників – Івана Обидовського – ніжинського полковника, який загинув під час бойових походів у 1701 р. та на Андрія Войнаровського, який перебував у Бендерах разом з І.Мазепою і навіть став претендентом П.Орлика при виборах гетьмана в екзилі у квітні 1710 р. Але це вже окрема тема.

– Хто ж такі половці і чому їх так називають?

– Назва “половці” не була самоназвою окремого народу. Так називали їх на Русі. Середньовікові автори, які писали грецькою і латинською мовами, називали половців куманами або команами. Арабські і персидські історики ІХ-Х ст. згадують країну і народ кимаків, а також кипчаків. В історичній літературі тривалий час робляться спроби етимологічного пояснення терміну „половці”, але єдиної точки зору серед дослідників немає.

На основі порівняльного вивчення літописів більшість авторів вважає, що слово “половці” чисто руського походження і етимологію його слід шукати у сфері російсько-половецьких взаємовідносин, що народилося воно на Дніпрі, на його Правобережжі, куди з “оного поля” постійно вривалися кочівники. Були вони тюркського походження і належали до племен Кимакського каганату, могутнього державного утворення, основу якого в Х ст. складали кимаки та кипчаки, що проживали від Іртиша до Каспію, від тайги до казахстанських напівпустинь. Окремі орди кимакських племен кочували по берегах Каспійського моря, яке в історичних джерелах називали Кимакським. Кимакські орди вели кочовий спосіб життя. Разом з ними у поширенні на Захід прийняли участь кипчакські орди. На початку ХІ ст. шлях у донські і дніпровські степи відкрили печеніги, які пішли до візантійських кордонів, а гуузи (тюрки), розбиті руськими князями, були асимільовані. Могутнім об’єднавчим центром стали кипчаки, навколо яких згуртувалися усі інші кочівники.

Нове етнічне утворення в Європі дістало назву – половці (тобто люди з одного поля). Так стали називати їх на Русі, а слідом за ними й інші європейські народи: поляки, чехи, німці („плавці”, „флавен”), угорці („палоч”), візантійці і болгари („кунами – камани”). Ряд істориків вважає, що в ХІ-ХІІ ст. у південноруських степах склалися не один, а два родинно-близьких етноси: кумани і половці, що об’єднали навколо себе орди кипчаків. Кумани займали землі на захід від Дніпра, а на схід у басейні Північного Донця і Північному Приазов’ї розміщалися половецькі кочів’я. Конкретних фактів із життя донецько-приазовських кипчаків у перші десятиліття ХІ ст. нам невідомо. Сусідів тоді не хвилювали події, що відбувалися усередині степних формувань. Перші згадки про них з’являються тоді, коли вихід накопиченої енергії проявився в походах на найближчих сусідів. Для половців таким сусідом стала Русь.

– Який вплив половців на український етнос?

– Згідно з літописними джерелами уперше половці з’явилися на кордоні з Київською Руссю в 1055 р. Освоєння нових земель на перших порах проходило без загострення відносин з сусідами, але вже в 1060–1061 рр. вони здійснюють перші розвідувальні походи. Основну небезпеку для Русі в 60-х роках представляли лівобережні половці, але з 70-х років на південному кордоні з’явилися і правобережні половці, відомі в західних державах як кумани. У цей час закінчився період “визначення батьківщини” у половців, які зайняли землі по Донцю, нижньому Дону і Приазов’ю. Упорядкувавши свої внутрішні відносини, вони розпочали зовнішньополітичну діяльність, з укладення військових союзів з руськими князями.

Власне, з цього часу і розпочинається період взаємного спілкування половців з місцевим етносом, яке набуло хвилеподібного характеру. Як з одного, так і з іншого боку при цьому було завдано немало прикрощів, образ і пограбувань. Лише за умов загострення міжкнязівських відносин у період політичної роздробленості, суперництва за владу протистояння з половцями не тільки відійшли на другий план, але й привело до використання їх у боротьбі за Київський престол. Особливо проявили себе чернігівські Ольговичі, які більше дбали за своє перебування в Києві з допомогою половців, ніж про забезпечення руських кордонів від вторгнення кочівників.

У повсякденному житті важливу роль відігравали процеси етнічного зближення. Принципово впливали на русько-половецькі відносини династичні шлюби. У літописах згадуються десятки випадків одруження руських князів на половчанках, хоча в дійсності їх було значно більше. Дослідники вважають, що від кожних десяти таких шлюбів, враховуючи багатодітність князівських сімей, могло народитися 40-50 синів і дочок, а в другому поколінні змішані шлюби могли дати 200-250 внуків і правнуків, в жилах яких текла половецька кров. Звичайно, з половецькими принцесами прибували їх подруги, які теж виходили заміж на Русі за боярське оточення князя. Немало половецьких дівчат попадало в полон під час переможних походів у степ. Мав місце і зворотний процес.

У 1094 р. Святополк Київський одружився на дочці могутнього половецького хана Тугоркана. Володимир Мономах, у 1107 р. тоді ще переяславський князь, одружив свого сина Юрія (Долгорукого) на дочці хана Аєпи, а другого сина, Андрія – на внучці Тугоркана. Тоді ж відбулося весілля сина чернігівського князя Олега Святославича і дочки ще одного хана по імені Аєпи. Про весілля великого князя Ростислава Рюрика на дочці хана Белука літопис сповіщає під 1163 р. і такі приклади можна продовжувати.

Династичні шлюби не тільки сприяли зближенню обох народів, бо кожне весілля співпадало з підписанням миру про дружбу і взаємодопомогу, але й покладало на кожну з сторін певні обов’язки. Вони ставали своєрідною клятвою вірності укладеним мирним договорам. Це, по-перше. А по-друге, виникала двомовність, взаємопроникнення усної народної творчості, обрядів, звичаїв і взагалі родинних стосунків, при яких з’являлися і відповідні обов’язки. Від хана вони передавалися орді, а від князя – місцевому населенню.

– Герой “Слова о полку Ігоревім” йшов на бій з ворогами чи родичами?

– Щодо героя, то тут все зрозуміло. Значно складніша справа з автором і самим “Словом”. Ігор Святославич був половцем на ¾. Мати його – половчанка, а бабуся по батьковій лінії теж була дочкою половецького хана Осалука. Тоді закономірно виникає питання: “Чого ж половець пішов у бій з половцями?” Ось уже понад 200 років ця проблема залишається не до кінця проясненою. Написані сотні монографій і дисертацій, тисячі публікацій, визначилося навіть таке поняття в науці, як “Словознавство”, а про мету походу, автора „Слова”, його світогляд та достовірність самого твору існують десятки точок зору, в тому числі таких вчених, як М.Максимович, О.Потебня, М.Карамзін, Вс.Міллер, М.Грушевський, Б.Рибаков, Д.Лихачов, М.Булахов та ін.

У травні 2005 р. у м. Путивль на Сумщині відбулася ХІІ Міжнародна наукова конференція “Слово о полку Ігоревім” та його епоха”. Проведення подібних конференцій було започатковане у 1982 р. У них, як правило, беруть участь науковці, історики-краєзнавці, викладачі вузів та вчителі, аспіранти і студенти. Усіх їх об’єднує одна мета – окреслити коло найбільш актуальних проблем у дослідженні “Слова”, отримати нову інформацію про історико-географічні реалії походу Ігоря Святославича та визначити історичну цінність твору.

При всій важливості і неупередженості погляду на “Слово”, в якому проголошено не тільки ідею консолідації Руської землі, а й відтворено тогочасний народний світогляд, близький авторові твору, я дотримуюсь тієї точки зору, що Ігор Святославич ішов у похід з однією метою – одружити свого сина Володимира на дочці половецького хана Кончака, а тому воєнні дії не були метою походу. Варто зазначити, що навесні 1185 р. прикордонні руські землі готувалися до можливого нападу половців, викликаного переможним походом київських князів у 1184 р. Тоді Володимир Глібович узяв великий половецький полон орди хана Гзака, який чекав у Києві свого викупу чи обміну.

Перша зустріч з половцями на березі річки Сюурлій виявилася реальною картиною розіграного сценарію степного весілля, яке по-половецьки розпочалося ритуальним “боєм за наречену” з наступним викраденням з подругами (теж нареченими), з пограбуванням приданого, і “банкетом переможців” та відсутністю батьків нареченої, які з’явилися лише на другий день. Банкет продовжувався всю ніч, радісний, хмільний, безтурботний. Але несподівано на Ігоря і його супутників натрапив хан Гзак, який ішов у Київ за полоном. Кончак прибув занадто пізно. Гзак встиг навіть послати гінця в Київ для обміну полоненими. Молодих і “красних дєвок” йому звільнили, щоб уникнути конфлікту з Кончаком, але на Ігоря та інших така недоторканість не поширювалася. Віддавши Ігоря з сином “на поруки” Кончаку, Гзак відправився у Посейм’я за новим полоном для викупу, а Ігоря з сином забрав до себе Кончак. Такою є одна із версій прочитаного тексту “Слова”, яка виникла на основі скурпульозного аналізу джерел і відповідає як змісту твору, так і характеру русько-половецьких відносин.

–  Як вплинула монголо-татарська навала на половців?

– Перший напад монголо-татар на половців відбувся в 1222 р., в якій ніхто не переміг. Наступною була битва на р. Калка (1223 р.), де половці з руськими князями зазнали поразки. Нашестя монголів не викликало великого економічного занепаду Половецького степу. У 1228-1229 рр. нова монгольська навала мала більш тяжкі наслідки, які закінчилися частковою відкочівкою половців у межі осілих країн. Після підкорення монголо-татарами Київщини і зруйнування Києва кипчаки були розгромлені, частина їх відкочувала в Угорщину, до Валакського господаря та Закавказзя, а ті, що залишилися в степу, були асимільовані завойовниками.

Після того, як у 1242 р. Бату створив на території Нижньої Волги державу Золота Орда, половці увійшли до її складу як один з підкорених нею народів. З того часу ім’я половців – кипчаків фігурує в списках завойованих народів поряд з аланами, черкесами, булгарами і русичами. Монголо-татари намагалися перетворити завойовані землі в пасовиська для своїх стад. Для Половецького степу вони несли з собою поневолення, зменшення поголів’я худоби, розрушення родоплемінних відносин. Сталося так, що монголо-татари були для половців більшими ворогами, ніж осілі сусіди. Монголо-татарська навала знищила родоплемінну структуру половецького суспільства, змішала роди і  племена, порушила комплекс кочового скотарства і зародкового осілого скотарсько-землеробського господарства, яке вже склалося в ХІІ ст. у ряді місць Половецького степу.

Монгольські завоювання знищили оболонку племінного поділу, яка прикривала розвиток суспільства по шляху феодалізації і поставила населення у рамки системи як форми феодального розвитку в степу. У Половецькому степу кількість монголо-татар була незначною. Археологічні дані свідчать, що значно більше їх проживало в Поволжі і Заволжі. Решта степової території зберігала старе кочове населення, яке замінило свою родоплемінну аристократію на нових господарів – ханів та емірів Золотої Орди.

–  Що залишилося від половців в українській культурі?

– Знову ж таки однозначно про це говорити не можна. Відбувався процес взаємозбагачення і взаємообміну. Не тисячі, а сотні тисяч половців асимілювались з місцевим населенням, якого на той час  було, може, у два-три рази більше. Багато слів у нашій мові є половецькими.  Осілі кочівники мали пристрасть до багатого одягу. Такими були каптани, інкрустовані скляними вставками. Заможні половці носили високі кожані чоботи. Шаровари, сорочки-вишиванки – це все теж має половецьке походження. Основною частиною головного убору жінок були “роги”, зроблені зі срібних випуклих штампованих півкілець, нашитих на повстяні валики. Половецькі жінки носили нагрудні підвіски, що відігравали роль амулетів. Особливою оригінальністю відзначалися срібні сережки з підвісками.

Ще більш типовими прикрасами були металічні дзеркала. Носили їх жінки в кожаних чи матерчатих сумочках на поясі. На Русі в той час дзеркалами взагалі не користувалися. Разом з жінками – половчанками все це проникало на Русь і розповсюджувалося серед місцевого населення. Значну роль у цьому відігравала торгівля, завдяки якій поширювалися також золоті персні, золоті ланцюги, шовкові ремні, нагрудні ланцюги з позолотою тощо. Широкою популярністю у половців користувався орнамент. Його використовували не тільки на одежі, але й на зброї. Щодо зброї і збруї, то на Русь проникали шаблі з більшою викривленістю, арочні прості стремена, удила з великими плоскими кільцями, половецькі сідла, сагайдаки, списи, ножі та інша холодна зброя.

Князі вчилися у половців організації кінного війська, форсуванню великих рік, стратегії несподіваного удару по ворогу.

м.Чернігів.

На знімку: доктор історичних наук  Володимир Половець. Фото  автора.

Інтерв’ю провів