Останнє оновлення: 20:48 п'ятниця, 21 червня
Духовність
Ви знаходитесь: Політика / Соціум / Ніжинські монахи: "Ми шукали в ПЦУ свободу служіння і ми її знайшли"
Ніжинські монахи: Ми шукали в ПЦУ свободу служіння і ми її знайшли

Ніжинські монахи: "Ми шукали в ПЦУ свободу служіння і ми її знайшли"

Я заздрю вам, якщо ви ніколи не були у Ніжині й побачите його вперше. Тут багато храмів саме українського бароко, у кожній локації пахне козацькою культурою, тут все нагадує стару істину: де був козак, там зразу зростала церква. Ми приїхали сюди не на екскурсію – мали заплановану зустріч із ніжинськими отцями, насельниками монастиря Православної Церкви України.

Усі троє монахів колись належали до московського патріархату, всі троє доєдналися до ПЦУ.

Ми маємо досить часу до зустрічі, йдемо до приміщення, де вони живуть (зараз усе в процесі ремонту та облаштування), та заходимо у місцеві храми. Спочатку заходимо до храму святого апостола і євангелиста Іоанна Богослова. Цій церкві із розкішною архітектурою 300 років, відкрито нижнє приміщення, де сидить настоятель – військовий капелан отець Олег. Він охоче показує нам незвичайне приміщення: арки, цікаві архітектурні підкупольні переходи, свіжий ремонт, відкритий простір вівтаря, цікаві плити на підлозі, все якось по-сучасному, але все вписується в задуми козацьких ктиторів.

О. Олег бачить, як ми роздивляємося ремонт, і задоволено каже: мовляв, нам допомагав робити ремонт один із монахів, трьох ніжинських отців, архідиякон Януарій, син Ніни Матвієнко. Ми дякуємо отцю і йдемо далі. І зупиняємося у храмі Всіх Святих ПЦУ. Оглядаємо колони, портики та заходимо всередину. Тут завершується літургія. Приміщення – частково склад із продуктами для ЗСУ.

Біля свічної крамнички оголошення: «Війну слід зупиняти і молитвою, і постом». Це по-нашому, продукти збираємо, але молитися не припиняємо. Я розмовляю із жінками, які торгують у свічній крамничці, вони розповідають про те, що в храмі постійно читають псалтир, що на літургії поминають воїнів поіменно, а потім випадково, говорячи про життя церкви, кажуть, мовляв, маємо трьох монахів, трьох ніжинських отців, один з них, отець Софроній, викладає в тутешньому університеті, має дуже цікаві лекції у приміщенні, де вони живуть, монахи, мовляв, збагачують духовне життя громади. Ми ставимо свічку і розуміємо, що встигаємо заїхати до ще одного храму, Покровського. Усюди у святинях ПЦУ – нагадування про війну, тут в розкладі – щодня молебень за перемогу. Бачу невеличкий плакат: «Пам’ятаємо про вас – слава Україні, дякуємо вам – слава героям, молимося за вас – слава Богу».

Там теж звершується літургія у «бічному храмі».

Віряни бачать, що ми з фототехнікою, і жаліють, що не можуть показати реставрацію основного храму, де, мовляв, допомагає із розписами один з трьох ніжинських отців, син Ніни Матвієнко… Це була наочна екскурсія, як багато може невелике братство монахів, думаю я, поки ми на таксі під’їжджаємо до старовинного будинку, де живуть монахи. Власне двоє з них – отець-диякон Януарій та о. Софроній – мали від’їжджати до Києва, вони мали причастити Ніну Матвієнко. Це було останнє Причастя нашої великої артистки, у неї були свої духовні пошуки. Вона, як і син, колись належала до МПвУ, вона, як моя мама пішла за мною, пішла за ним до автокефальної Церкви і всі останні роки підтримувала цей монастир.

З отцем Софронієм ми домовляємося зустрітися наступного разу, але я запитую, чи він, освічена людина, викладач, знайшов в ПЦУ те, що шукав?

«Я шукав свободу в служінні і я її знайшов. Це був і богословський вибір. Я був переконаний, що після надання Томосу відновлений канонічний порядок – воля Божа, ті, хто не слухаються її, стають її противниками. Для мене це органічне слідування за Богом. Я приїхав сюди до о. Януарія, який поселився тут раніше, і не розчарований. Я не каноніст, хоч і знаю канони, я тільки слідую серцю, яке в мене зранене і зболене. Про це все можу тільки плакати. І я не маю нічого, крім обіймів», – каже о. Софроній.

Ми прощаємося, а далі нас зустрічає о. Петро. І ми проходимо у приміщення братства.

Це старовинний будинок, тут все перебуває у стані ремонту, але деколи ремонт виглядає, як перспектива, як щось обнадійливе. Мені на хвилину стає якось щемно… Це монастир, який створили колись найкращі монахи МП, які обрали ПЦУ.

Перед келією отця Петра облаштовано маленьку Церкву, поки він дає якісь розпорядження по ремонту, я роздивляюся ікони. Раніше я дуже любила строгу візантійську школу іконопису, але останнім часом мені дуже зайшли українські ікони – у цьому бароко, наяву стільки віри, чистоти.

«Подобається?, – запитує отець Петро, перехоплюючи мій погляд. – Це український іконопис, який дуже любить отець Януарій, він всім нам прищепив любов до нього. Навіть книгу написав про це. У нас ікони 18-19 століття. Це Миколай, Стиліан Пафлагонський (засновник дитячого садочку при монастирях), Пресвята Богородиця. А на фото афонські старці: Єфрем Катунакський із братією.

Отець розповідає про будинок:

– Це старовинний будинок 19 століття, купецький. Тут чотири квартири. Дві винаймаємо. Одну – отець Софроній, одну – отець Януарій. Я свою частину викупив, тут же храм.

– Отче, зараз пишуть, що є проблеми зі священичим покликанням. Як ви його відчули?

– Я завжди хотів бути священником, хотів пономарювати, допомагати при вівтарі, ще дитиною просив маму десь мене прилаштувати пономарем. І коли мені було 9 років, почав прислуговувати в лікарняному храмі (я киянин, ми жили у Голосіївському районі). Мій вектор спочатку був на одружене священство. Але священник, у якого я пономарював, казав, що, мовляв, не раджу йти в семінарію після школи, а хоча б коледж закінчити. Після 7 класу поступив у педагогічний коледж Антона Макаренка. Знову ж таки, священники мені радили перевірити себе навчанням. Чи моє прагнення послужити Церкві та Богу ніяким чином не підважиться. Я закінчив коледж із відзнакою і думав, чи вступити в семінарію, чи закінчити ще юридичний. Я молився Богу, запитував. Я вступив до Шевченка, але тоді бюджетних місць не було, було одне у національно-економічному університеті Гетьмана. І я милістю Божою вступив на бюджет (в сім’ї, окрім мене, ще четверо дітей, про контракт не йшлося). Ще в коледжі на четвертому курсі почав заглиблюватися в Ісусову молитву, і мені тоді приходили думки, чи не піти в монашество. Тоді я почув оцей поклик до чернецтва. Я почав заглиблюватися, пізнавати, читати. Молитва Ісусова наче накрила від радості, від Благодаті, від щастя… Господь таким чином мене призвав. Чернечий шлях – мій.

Єдине питання було вибору монастиря. І оскільки я розумів, що буду постригатися, питання: де, коли, як. В університеті я довчився бакалаврат, рік на спеціаліста. Пішов до семінарії та академії в Києві, у Лаврі. На першому курсі академії прийняв чернечий послух. Розумів, що буду монахом, який буде займатися богословською наукою, буде нести знання, нести світло Божої істини через богословську освіту. А паралельно ніс послух у юридичному відділі Київської єпархії, у митрополії. Почав викладати та вести такий предмет, як «Протокол і діловодство». Я хотів розвиватися як викладач, хотів з часом отримати для викладання богословську дисципліну. Бакалаврську та магістерську я писав із бібліїстики, вона мене цікавила найбільше. А потім планував писати Phd, після магістратури мене скерували в інститут у Боссе, я там провчився 8 місяців. І повернувся перед початком війни, це був початок лютого 2022 року. Я завжди був проукраїнських та патріотичних поглядів, власне мені було близьке крило УПЦ МП, яке дотримувалося таких поглядів.

– Давайте уточнимо. Де ви були, коли почалася автокефальна кампанія?

– Коли почалася автокефальна кампанія, я навчався в академії, і я розумів, що в України є дві канонічні церкви. Одна є структурою МП, інша незалежна українська церква. Але оскільки я виріс, навчався, приймав постриг в МП, то мав надію на переміни, на те, що МП з часом прийде до ідеї єднання і це все одно буде єдина церква, одна структура. У мене була ця ідея, бо я бачив і священників, і архієреїв, які цю позицію підтримували. Хоча були й інші, налаштовані протилежно… Але тоді я не бачив сильної проблеми російського впливу. На мене теж, як на кожну людину, більше чи менше діяла проросійська пропаганда через Церкву, яка стверджувала, що то братські народи. Війна стала шоком для мене, але я побачив ніби позитивний крок предстоятеля Онуфрія про засудження війни. Перші два-три тижні війни я чекав кроки на повне відділення від російської Церкви і єднання із ПЦУ.

Я розумів, що ПЦУ канонічна Церква. Для мене 2018 рік, процес набуття автокефалії був цікавий. Я досліджував питання і не сумнівався, що Церква канонічна. Але я нікого не знав, перебував у іншому середовищі, вірив, що рано чи пізно буде єднання. Війна пришвидшила все… Я побачив, що після першого кроку митрополита Онуфрія нічого далі не послідувало. Я для себе почав дізнаватися з різних джерел, і мені відверто казали: ніякого від’єднання від РПЦ не буде. Я розумів, що більше не можу залишатися в Церкві, яка є частиною РПЦ. Патріарх РПЦ благословляє всі ці страшні лиха, які відбуваються в Україні, які проти Євангелія. Мене роздирала совість… І я почав шукати, як приєднатися до ПЦУ…

– Отче, я вітаю вашу мужність. Ви були елітою тієї Церкви без лапок і ви пішли…

– Дякую. Але мої стосунки з Богом та совість важливіші за всі зовнішні регалії. Я не зміг би закривати на це очі, поминати на проскомидії патріарха Кирила. Один мій друг порадив переїхати до Львова, якраз в ПЦУ перейшов отець Іов. Бо для мене важливі спільна молитва, спільне служіння, братство, послух. Я пожив у Львові з півроку, і тут зустрівся із отцем Софронієм, який перейшов зі Звіринецького монастиря раніше, одразу після Томосу. А отець Януарій перейшов до Томосу з Криму тоді у Київський патріархат. У Львові у нас не вийшло братства, було різне бачення монастиря. Ми з отцем Софронієм зробили спробу організувати обитель на Золочівщині, але потім вирішили переїхати у Ніжин, де о. Софроній разом з отцем Януарієм до того служили у Іоано-Богословському храмі.

– Ну, ви не з порожніми руками прийшли, на заощадження купили келію, храм…

– У нас з отцями є спільне бачення майбутнього. Поруч є хутір Куликівка, де нам подарували невеличку ділянку, де ми плануємо будувати монастир. Але будівництво дуже дороге, коли зможемо – не знаю. Там мальовниче місце, хороше місце для монастиря. А тут у Ніжині ми планували зробити архондарик, приїжджати та займатися просвітницькою діяльністю. У неділю по Старому Заповіту, в четвер по Новому Заповіту. Плануємо молитовні читання Біблії, лекції Дивіна. Це пізнання, як Господь говорить до тебе через Святе Письмо. Поки що просто ведемо лекції Нового Заповіту, щоб у людей було розуміння. Бо молитовне читання передбачає, що люди вже вживлені в Євангеліє, черпають там наснагу, благодать. У мене є парафія в Галиці, бо там село перейшло без священника.

– Отче, сиплете мені сіль на рану. Чому клір МП не переходить із вірянами? Чому священники гірші за тих, кого опікають? Де совість? Чому лишають вірян? Престол? Все задля Москви? Через страх? Гроші?

– Проблема в тому, що священники МП дуже часто неосвічені. У нас в семінарії канонічне право викладалося раз на тиждень. І це не було канонічне право, це було таке легеньке викладання історії канонічного права без акцентів, без заглиблення, з м’яким впровадженням РПЦ-шної точки зору. А такого всеправославного розкриття канонів там не було, оскільки мені цього було недостатньо, то я сам заглиблювався. Все, що виходило українською, російською я читав, особливо коли отримали Томос і пройшов Об’єднавчий Собор. І я зрозумів, що ПЦУ – канонічна церква. У нас дві канонічні церкви. Після початку війни я зрозумів, настільки страшно це все було… Пропаганда. Бюрократизація стосунків між архієреями та духовенством. Ця Церква відкритіша, людяніша…

– А як родина сприйняла ваш перехід?

– Я готував родину до цього після Томосу. Готував до прийняття ПЦУ. Мама зраділа. Сама вона ходить і в ПЦУ, і в МП, вона киянка, любить різні храми.

– ПЦУ – це те, що ви хотіли?

– Це молода Церква, яка розвивається. Зрозуміло, що московські гроші давали свій плюс, бази розвитку, богословської освіти, зв’язки із закордоном. ПЦУ лише почала шлях визнання, сприйняття більшістю населення. Потрібні ресурси. Все починається. Надії великі, що Українська церква буде розвиватися, ширитися. Позаяк всі монастирі були віддані Московському патріархату, то елементарно не було бази, де б могла бути база чернецтва.

– Концепція монастиря яка?

– Братство однодумців, місіонерство та просвітництво. Народ цього потребує.

– Хто вам готує?

– Готуємо по черзі. Деколи вірянки приносять, ми лише гріємо…

– Ви – за харизмою Антоній чи Феодосій?

– Скоріше Феодосій.

– Війна ставить багато нових запитань. Я почула запитання від мами одного азовця. Самогубство – то гріх, що не прощається. А якщо людина знає щось важливе, але боїться тортур і боїться видати таємницю, або просто знає, що її чекає повільне здертя шкіри, якщо він потрапить у полон і має план підірвати у крайньому випадку і себе, і орків. Це також гріх, який не прощається? Чи це вимагає соборного розуму церкви?

– Ми знаємо випадки, коли мучениця першого століття кинулася зі скелі, бо її хотіли зґвалтувати та познущатися з її віри. Вона є святою і для Західної, і для Східної Церкви. Кожна ситуація індивідуальна. Господь не дає хреста більше, ніж ти можеш понести, але це питання особистих взаємин людини і Бога. Якщо вона відчуває у такі моменти Божу волю, Божу підтримку, благословення на те, щоб не зламатися у катівнях, то це можливо теж є вихід. Такі речі дуже індивідуальні. І тут Господь буде судити. Ми не є на місці цієї людини.

– Наше покоління буде помирати з почуттям глибокої ненависті до росіян. А в Лаврі є святі, які дають приклад, що помирати слід без ненависті.

– Давайте розділяти. Якщо йдеться про справедливу ненависть, жагу, волю та силу наших воїнів, то вони мають мати той запал, ненависть, щоб воювати, захищати тих, хто стоїть за нашими спинами. І є питання тих, хто не перебуває в зоні бойових дій, хто не ризикує покласти душу свою за ближніх своїх, проявивши більшу свою любов. Для останніх ця ненависть все-таки з’їдає душу, ми маємо навчитися, що вони є наші вороги, розуміти, які від них є небезпеки, що спілкування з ними може принести нам біль, і бажати їм, щоб Господь їх урозумив, наставив на шлях істини. Бо вони зараз в темряві гріха, невідання, пропаганди. Ми маємо розуміти, яку небезпеку вони несуть для кожного з нас, але винищити всіх – це не християнство. Давайте навчимося розділяти. Глибоко усвідомлювати, яку небезпеку вони несуть для нас, церкви, держави, але по-християнськи бажати їм виправитися. Господь пробачив тих, хто плював йому в обличчя, бо не відають, що творять…

– Ви готові в монастир приймати когось ще?

– Якщо ця людина – наш однодумець.

– Як організоване служіння?

– У нас є богослужбовий графік. Але якщо хтось десь захворів, нема такого, що епітимія від братів.

– То хто тут ігумен?

– Поки що без ігумена. Ми братство друзів, чернеча спільнота. Якщо будуть однодумці, громада збільшиться, то з усіх нас із часом вибиратимемо ігумена. Отця Софронія знаю півтора року, Януарія рік. Щоб вибрати ігумена, потрібний час. Будемо обирати ігумена за грецькою традицією.

– Якою по-вашому доля єдності церковної?

– Ох, хотілося б, щоб вона була. Але ситуація складна. Є люди неадекватні, відверто маргінальні царебожники, чиї переконання на рівні психічних розладів, ці підуть хоч в катакомби… І є священники. Вони ведуть паству…

– Треба закон приймати про можливість судової заборони парафій МП?

– Закон приймати треба. Ніяких рухів не відбулося. Собор у Феофанії був, щоб замилити очі. І недостойно, і не по-християнськи. Багато архієреїв виросли у парадигмі радянської Церкви, де загравали і з державою, і з вірою, зараз наче і з Україною вони, і з Росією. Дволикість… Христос виступав проти цього, казав: ви фарисеї, лицеміри та породження єхидни, що так чините. Корінь зла у цьому, цій роздвоєності. Нема цілісності, чесності, чистоти. Поєднати служіння Богу та служіння рф – неможливо.

– Чи бувають віщі сни?

– Преподобні казали, що є віщі сни від Бога, але бувають спокуси від диявола, а є сни, як нашарування від людських переживань. Вміння розрізнити їх – оце питання, і виклик. Тут слід мати і чесноти, і розсудливість, просити про це Бога. У моєї мами бувають такі сни. У мене небагато.

І от коли всі питання були закриті, ми вийшли надвір і чекали таксі, я спитала про ще одне.

– Я звикла, що в монастирях пристойні люди, Бозя собі найкраще підбирає…

– Ну що ви – ні, у подружньому житті подвиг не менший…

– Я ще не закінчила, отче. А от скажіть, невже будувати стосунки між чоловіками у такому ось братстві, у кожного з яких свій характер, не всі стовідсотково соціалізовані, простіше, ніж з жінкою?

Сміється і каже:

– Я уявив родину…

– Необхідність задовольняти всі запити, забезпечувати як годинник рахунки і…перехрестилися, що ви не там? – продовжую.

– Я ще не завершив, Лано. Бачите, ми стоїмо перед келією монаха, і не можу увійти без його дозволу. Може, він говорить з Богом, і це понад усе… А якщо в твою кімнату стукає дитина, ти не закриєшся, ти не належиш собі… А ми обрали можливість належати Богу.

закрити

Додати коментар:


Фотоновини

  Українки в Квебеку і… компостування зі школи

SVOBODA.FM