Останнє оновлення: 10:09 середа, 17 липня
Війна
Ви знаходитесь: Політика / Соціум / "Тікати з країни під час війни – остання справа": донецька родина принципово не виїхала з Києва
Тікати з країни під час війни – остання справа: донецька родина принципово не виїхала з Києва

"Тікати з країни під час війни – остання справа": донецька родина принципово не виїхала з Києва

Киянка Олеся Лучанінова була вагітною 9 років тому, коли вони з чоловіком Олександром виїхали до столиці з охопленого війною Донбасу. Після 24 лютого родина, що виховує третьокласника, ухвалила рішення залишатися в Україні. Вибору тих, хто виїхав за кордон, колишні переселенці не можуть зрозуміти.

За даними Міністерства закордонних справ, станом на червень 2023 року за кордоном перебуває 8 млн 177 тисяч українців. Це – близько 20% від населення України до початку повномасштабної агресії РФ. Ще 4,7 млн громадян є внутрішньо переміщеними особами – повідомляє Міністерство соціальної політики. Такий відтік населення не має аналогів у новітній історії жодної європейської країни та, безперечно, матиме серйозний вплив на майбутній розвиток нашої держави.

Соціологічні опитування показують, що від 67 до 75% біженців з України мають намір раніше чи пізніше повернутися додому. Тим не менш, наразі країна продовжує втрачати населення: за даними громадянської мережі “Опора”, вже у цьому році за кордон виїхало понад 1,8 млн громадян.

Історіям людей, які покинули Україну через загрозу бойових дій, приділяли багато уваги ЗМІ – як вітчизняні, так і іноземні. Читачам і телеглядачам хочеться переживати драматичні повороти людських доль: евакуація, поневіряння за кордоном, розбиті сім’ї. При цьому нібито за кадром залишаються долі 80% українців, які попри погіршення економічної ситуації та загрозу російських обстрілів, залишаються в країні: працюють тут, створюють робочі місця, виховують дітей у повних родинах, а до тих, хто виїхав, часто ставляться з певним осудом.

26 травня в ефірі програми “Особливий погляд” на 5 каналі розповіли історії двох київських родин, що виховують дітей у столиці воюючої країни. Родина другокласника Сашка на початку повномасштабної війни виїхала до Європи, проте не змогла там адаптуватися та повернулася в Україну. Батьки ж третьокласника Кліма залишалися у Києві впродовж усього часу після 24 лютого 2022 року. Історія цієї родини також драматична, адже у 2014-му вони були змушені виїхати з охопленого війною Донбасу, а сам Клім народився фактично під час евакуації, коли його батьки тимчасово перебували у Бердянську.

Ми відшукали одну з героїнь телевізійного сюжету – Олесю Лучанінову – матір 8-річного Кліма, щоб спитати у неї, чому вона та її чоловік Олександр у 2022 році ухвалили інше рішення, аніж у 2014-му, та залишилися у столиці, на яку наступали багатотисячні загони російських окупантів. Жінка поділилася власними поглядами щодо патріотизму та виховання дітей. Деякі думки комусь можуть здатися провокаційними. Тим не менш, вони варті уваги, адже резонують з думками багатьох українців, які відмовилися залишати країну у критичний момент.

“У 2014-му на Донбасі був громадянський конфлікт, підтриманий РФ. Ти ж не стрілятимеш у вантажників з ринку”

- Із сюжету на ТБ ми знаємо, що у 2014 році ваша родина виїхала з окупованої частини Донбасу. Коли саме це відбулося і як ви ухвалили таке складне рішення?

- Ми виїхали у червні – я, чоловік і кіт. Я тоді була вагітна на сьомому місяці. Все було настільки спонтанно, що я навіть не зрозуміла. Чоловік сказав зібрати сумку, взяти кішку під пахву, сісти в машину і поїхати. Я зібрала сумку, кішку і поїхала.

Олеся Лучанінова у 2014 році. Фото надане родиною Лучанінових

- Що стало останньою краплею? Чи були у вашому місті бойові дії?

- Ми з міста Торез Донецької області, яке зараз називається Чистякове. Бойових дій, лінії фронту як таких не було, були локальні сутички. Останньою краплею стали сутички безпосередньо в місті, коли я йшла по центру і озброєні люди бігли з автоматами, стріляючи направо і наліво. Ось це був пік. Коли мого знайомого вивезли “на підвал”: приїхали в офіс, все розграбували, його закинули в машину. Потім поїхали до нього додому – сейфи, машини забрали і поїхали. Тоді ж був підрив будівлі СБУ, стрілянина у міськвиконкомі.

(Місто Торез Донецької області вважається окупованим терористичною організацією “ДНР” з червня 2014 року. 1 червня у місті “невідомі” обстріляли з гранатомета будівлю СБУ. 23 травня пресслужба Донецької ОДА повідомила про вбивство “невідомими бойовиками” двох місцевих жителів і поранення ще двох. Такі повідомлення у той час з’являлися у ЗМІ регулярно, – прим. авт.)

На той момент держава Україна відмовилась від будь-якої участі в житті громадян на території Донецької області. Були бандити, які захопили міськвідділи, у міськвідділах були залишки “ментів”, які співпрацювали з цими бандитами, даїшники стояли на дорогах в українській формі, з українськими посвідченнями. Зупиняли, перевіряли. Якщо їм щось не подобалось – вони тебе відпускають, повідомляють на блокпост, а там “ДНРівці” вже тебе на підвал саджають. Чекати коли за тобою прийдуть не було сенсу.

- На той час це були лише місцеві сепаратисти, росіян ви не бачили?

- Спочатку це був громадянський конфлікт за підтримки Російської Федерації. Сепаратистів підтримувала РФ, а всі решта підтримували Україну. Залишатися не було сенсу, тому що якщо ти не підтримуєш сепаратистів – відповідно, ти проти 50% населення, причому доволі агресивного і цивільного – ти ж не будеш стріляти у місцевих алкашів і вантажників з ринку?

- У сюжеті ви казали, що поїхали в Бердянськ. Чому обрали це місто, а не Київ, наприклад, чи Харків?

- На море хотілося: сонечко, літо, чому б і ні? Таке було спонтанне рішення поїхати в Бердянськ на три дні. Щоб, у результаті, просидіти там три місяці. Я хотіла повернутися в Донецьк у пологовий будинок, але так у мене це і не вийшло. Так само як після 24 лютого люди виїжджали з Києва, сиділи в Польщі, і чекали, що “зараз закінчиться і ми повернемось”. Так і ми думали, що все закінчиться і ми поїдемо додому. Мене там будинок чекав, лікар мій чекала.

- Поїздка до Бердянська минулась без пригод? Як ви проїхали блокпости сепаратистів?

- Їдеш на машині з донецькими номерами, які до тебе можуть бути питання? На блокпості чим упевненіше себе поводиш, тим спокійніше їдеш. Будеш крутитися – будуть халепи.

- В Бердянську ви орендували квартиру чи номер у готелі?

- Знімали готель. Там уже були “донецькі”, які раніше приїхали, “луганські”. Було дуже багато народу. Натовпи ходили вулицями. Бердянці з людьми чинили дуже добре: всі скидали вартість квартир, будинків і всього іншого до мінус 70%. Ми, наприклад, платили 30% за житло. Хтось платив 50%, а з багатьох людей взагалі не брали грошей. Не було такого, як торік на заході України.

В Бердянську в пологовому народився Клім. Туди я вперше прийшла за два дні до пологів. Приїхала, познайомилася з лікарем, і народила. Клім народився 20 серпня, а вже 10 вересня ми виїхали до Києва. По-перше, зрозуміли, що війна не закінчиться. По-друге, чоловіку запропонували роботу. До війни у мене було підприємство.

- У Києві було складно облаштуватися?

- Зустріли нас у Києві дуже добре. Свого часу розповідали, що кияни недолюблюють “луганських” і “донецьких”. Ми з цим не стикалися, чесно можу сказати. Не було такого, щоб хтось квартиру не здав, а ми ж були з маленькою дитиною. Ні. Все було чітко, класно. Роботу і житло знайшли одразу. З цим проблем не було. Перший час було дуже важко, бо ми були вдвох з чоловіком із маленькою дитиною.

- Чи розглядаєте варіант повернення на Донеччину після Перемоги?

- Повернутися жити ні, з’їздити туди так – дуже хочеться. Відчуваємо себе киянами на 100%. Зараз Київ ріднішим став, ніж Донеччина. Але там мої батьки. Після 2014-го мама приїжджала щороку. Але як почався коронавірус, коли закрили кордони (адмінмежу з ОРДЛО, – авт.) – я батьків не бачу, тільки по “скайпу”. Держава Україна їм сказала “виїжджайте”. А куди їм виїжджати? Чи є у нас хоч одне модульне містечко для переселенців? Яка допомога – 2,5 тисячі гривень? Нічого ж немає.

“Син не боїться обстрілів. А ось коли потрапив у необлаштоване укриття – у нього сталась істерика”

- Напередодні повномасштабного вторгнення чи ви передбачали, що воно відбудеться?

- Звичайно. У ЗМІ ж відкрито казали, що це буде. Посольства ж недарма поїхали. Було образливо, що може повторитися з Києвом те, що сталося з Донецьком. Що Київ буде нікому не потрібен. Що його просто кинуть, як кинули Донецьк, Луганськ.

- Чи був у вашої родини план на випадок повномасштабної війни?

- Плану не було. Вирішили діяти по ситуації. Коли ж після 24 лютого всі побігли, ми на це подивилися і сказали: “Довго ви ще бігати будете?”. Ми вже розуміли, що швидко це не закінчиться.

- Як ви пережили ранок 24 лютого?

- Нічого такого не було страшного. Я не злякалась. Просто “кіпіш” був через те, що люди почали масово виїжджати. Ось це дуже смикало. Але після Донецька конкретно такого страху, як у багатьох киян і приїжджих – такого не було. А Клім взагалі спокійно до цього ставився.

(“У мене було перше питання: “Я в школу йду?”, – коментар Кліма)

 

Зранку телефонувати всі почали з усіх телефонів, казати: “Все, війна, всі виїжджаємо, збираємо валізи!”. Я теж трохи понервувала, але Олександр сказав: “Олеся, вгамуйся”. Я сіла, вгамувалась. І досі сиджу в Києві, я не виїжджала.

Олеся Лучанінова з сином Клімом. Фото надане родиною Лучанінових

- Я так розумію, що матеріальна можливість виїхати з Києва у вас була. Чому ви вирішили залишитися, адже було зрозуміло, що столиця буде головною ціллю окупантів?

- У Донецьку в 2014 році була громадянська війна між виродками, які підтримували сепаратистів, і нормальними людьми. А тут війна між державами. І тікати з країни – це остання справа. Її треба обороняти. Тому ми і не тікали. Свою країну треба захищати.

Був страх, що я поїду і не приїду. У мене залишилося ще з Донецька відчуття, що я звідти поїхала і 9 років туди не повертаюсь. Таке ж відчуття було 24 лютого: якщо я зараз візьму Кліма і виїду – я більше не повернусь. А я цього не хотіла. Тому я була чітко налаштована, що залишусь у Києві. Так, з дитиною, так, нехай про мене хтось думає, що я не дбаю про дитину. Я не вважала на той момент, що Кліму щось загрожувало. Більше дратувало, що всі зачинились, що не було де купити їжу. У нас на Печерську було закрите все, буквально. Навіть хліба не можна було купити, води.

- Ви допускали можливість окупації Києва росіянами? Що планували робити в цьому випадку?

- Оборонятися. Інших варіантів немає. Я займаюсь кікбоксингом, круто воджу авто (сміється).

- Але проти танків це не дуже допомагає.

- Якщо так розмірковувати, то і від хвороб лікуватися не треба.

- Чи багато людей виїхало – з вашого будинку, мікрорайону?

- Ми мешкаємо на Печерську. У нас в будинку 400 квартир. На момент після 24 лютого нас залишалося в районі 10-ти квартир на два під’їзди. І два охоронці, яким мешканці передавали якусь їжу. Всі виїхали. Десь впродовж тижня після 24 лютого. Я їздила на Оболонь з Клімом, у Шевченківський район. На Оболоні люди були, в магазинах черги стояли. Тут не було нікого взагалі. Я не знаю, чому Печерськ виїхав практично весь.

- Як ваша родина пережила перші тижні, коли були перебої з продуктами?

- Були запаси: макарони, гречка, рис. Потім почали відкриватися магазини. У нас тут була поруч кав’ярня, де грузини безкоштовно хліб пекли. Їм гроші чисто на бензин залишали, а так вони нічого не брали. Був магазин: хлопці поки не пішли на фронт, то допродавали продукцію. Можна було купити пельмені, те-інше. Одна родина в будинку – підприємці – привозили їжу зі свого кафе. Хто хотів спускався і брав. Якось поїхали з Клімом до центру. Заходимо до мережевого магазину – а там все є і нікого немає з відвідувачів. Я запитую: “А чому у нас на районі нічого немає?”. Мені відповідають: “Тобто нічого немає?”. Кажу: “Взагалі нічого. Магазин порожній, вітрини порожні, тільки хліб печуть”. За кілька днів і нам привезли все. Чому цим мала займатись я, а не місцева влада?

- Чи чули ви вибухи, чи спускалися в укриття?

- Чули далеке відлуння десь з боку Бучі, Ірпеня. Не спускались нікуди. Як спали у ліжку, так і спали. У нас в будинку чудове укриття. Там лавочки поставлені, матраци, стільці, є розетки, зарядки для телефонів. Але, по-перше, ми живемо на другому поверсі, тому не особливо страшно.

По-друге, у нас була умова не піднімати тему війни при дитині. Дитина має спати в ліжку, дивитися телевізор і гратися в телефоні. Щоб у нього нерви спокійні були. Я просто бачила дітей, які виїжджали з Києва. Як вони спали в машині, на узбіччях, голодні.

 

Вони плачуть, у них психіка порушена. Я не хотіла це все показувати Кліму. Я навпаки йому розповідала, що все класно, все чудово.

Восьмирічний Клім. Фото надане родиною Лучанінових

У них в школі в укритті плазма, ігри настільні, пуфи на підлозі. А одного разу вони з класом поїхали на екскурсію на ВДНГ і там їх застала тривога. Спустились в укриття – а там все мокре, стіни течуть. Дитину, яка за всю війну не боїться обстрілів, накрила істерика. Він телефонує нам: “Забирайте мене звідси”. Це старий совдепівський підвал, де нічого не зробили, поставили там якісь ліжка, розкладушки.

(“Там три ліжка, туалети всі брудні і лавочки, у які попа провалювалась”, – коментар Клима)

- Як Клім реагував на обстріли, сирени?

- Ніяк. У нього все добре було. Ну стріляють, ну гримить. Я не істерю, не плачу, і він нормально до цього ставиться. Я думаю, що в цій ситуації я вчинила розумно, що я залишилась тут, а не показала йому всю суть очікування прибуття потяга, евакуації, десятигодинного очікування у потязі, коли він виїде, поневіряння по Європі. У цій ситуації він нормальна адекватна дитина. Війна – це розруха, голод, бідність, намети, поле, бруд. Правильно? Ось вони все це і отримали – ті, хто виїхав.

“Війна – це не привід виїжджати з країни. Подивіться на Ізраїль”

- У ваших знайомих були такі історії?

- Так, у мене знайома виїхала в Європу, бо у неї істерила донька дуже сильно з цього приводу. Розповідала, що їй страшно, переконувала поїхати. Ось починається їхня історія: 5 годин чекають на автобус, який мав їх забрати на залізничний вокзал. Автобусом вони їдуть через Київ десь зо дві години, бо зупиняються біля кожного блокпосту. Потім ще 15 годин сидять у потязі, який не може виїхати у напрямку польського кордону. Коли вже опинились у Польщі, то розподіл тривав близько двох діб. І весь цей час вони сиділи у наметових містечках і чекали. В липні вони повернулися назад. Їм просто набридло це тиняння, і вони приїхали. В школу вони там не оформились, бо дитину там брали на два класи нижче. На роботу теж не вийшло влаштуватися. В результаті вони просто повернулись, змарнувавши чотири місяці.

- Дякуючи нашим військовим Київ не був окупований, а дякуючи силам ППО – не зазнав таких руйнувань, які могли б бути. Але у перші тижні війни ніхто не знав, як складеться...

- Я була впевнена, що Київ вистоїть. Крім того, досвід Ізраїлю показує, що війна – це не привід виїжджати з держави. В Ізраїль навпаки всі їдуть, хочуть отримати там громадянство. Війна – це, на жаль, нормальний стан людства, а мир – відпочинок між війнами. Сьогодні війна, завтра не буде війни. Навіщо тікати?

Я розумію, що наша історія, історія нашої родини звучить дико у розрізі тих, хто приїхав із Польщі і розповідає про жахи війни в Україні. Як вони бідолашні пішки йшли дві тисячі кілометрів по морозі для того, щоб виїхати за кордон. Ми нікуди не ходили пішки, у нас було світло, вода, автомобіль, – все нормально.

- У ваших словах відчувається чи то засудження, чи то жаль до людей, які виїхали.

- Ось вас не дратує коли ті, хто поїхав, кричать які вони патріоти, махають прапором, одягають вишиванку, співають патріотичні пісні? Мене дратує. Був би патріотом – сидів би тут. І допомагав би.

Я не можу зрозуміти як люди, які поїхали, а тепер повертаються, збираються будувати країну. Бо щось вибухне, і вони знову втечуть. Нещодавно у нас знайомі приїхали, і якось вони так невдало приїхали: два дні “в шоколаді”, а потім обстріл серед дня почався. Вони летіли назад в Німеччину, блискаючи п’ятками. Чого можна чекати від таких людей в плані патріотизму? Як вони будуть відновлювати країну, якщо він щось почне робити, щось прилетить і він втече. А прилітати ще буде багато років. Досвід того ж Ізраїлю показує, що війна може і 80 років тривати. І періодично будуть прилітати ракети, а він буде періодично тікати в Німеччину? А дітей яких вони виховують, коли у дитини вже закладено, що якщо щось в Україні бахнуло – треба одразу тікати?

 

От раз утік. Ось подивилися по списках: кордон після 24 лютого перетинав впродовж двох місяців? Потім вже зрозуміло: всі їздили, машини тягали, вантажі для ЗСУ. У перші два місяці перетинав кордон? Все, забудь про кар’єру у цій країні, – так повинно бути.

закрити

Додати коментар:


Фотоновини

  Спека у багатоповерхівках: безпека для дорослих і дітей

SVOBODA.FM