Надія
- Ти кохаєш мене? Ну не мовчи…
Але він мовчав. Дивився незрозуміло куди. Ніби на неї. Але ні – крізь неї. Погляд пронизував її великі заплакані очі, неохайно зібране волосся і впирався у стіну дешевої забігайлівки.
У сіру, обшарпану стіну на якій висів такий же сірий і обшарпаний плакат із зображенням Мони Лізи.
Йому тепер більше подобалося дивитися на цю загадкову вічноусміхнену жінку, спокійну і невибагливу, яка нічого у нього не просила, не вимагала відповіді на питання, на які він не знав відповіді. Брехня! Він знав відповідь, але мовчав. Чому? Адже йому не було ні гидко, ні соромно зізнатися самому собі, що тепер найімовірніше він скаже Ні.
- Послухай, Ігоре. Я ж нічого від тебе не вимагаю!
«Аякже – одразу промайнуло у нього, – Не вимагає. Тільки хоче виставити мене ідіотом. Знайшов з ким зв’язатися. Кохання їй захотілося… Хоче виставити мене клятим ідіотом.»
- Чорт забирай! Я такий і є! – зненацька вихопилось у нього.
- Що? Це ти до чого? Ти взагалі слухаєш мене? Ігоре, я не вбиватиму цієї дитини.
- Роби, що хочеш.
- Тобі байдуже?
- Так.
- Але навіщо тоді…?
- Послухай, Аню, я тоді сказав, що кохаю тебе просто так. Мені байдуже. Розумієш? Тоді, в клубі, я був просто п’яний. Не знаю, що ти там собі навигадувала, але дай мені спокій!
Дівчина обхопила голову руками і почала тихо стогнати. Вона скидалася на навіжену: вже не плакала, просто стогнала. П’яна жінка з-за сусіднього столика, з червоними губами і накладними нігтями на окремих пальцях, кинула у її бік презирливий погляд, смачно затягнулась дешевою цигаркою і шепнула своїй компаньйонці, (хоч насправді той шепіт почули усі присутні): «Ваче крыша поехала», а та у свою чергу заходилася противним нежіночим сміхом.
Аня на хвилину прийшла до тями. Потім повними надії очима подивилася на Ігоря…Але так – йому було байдуже. Він спокійно розглядав свої нігті, час від часу дмухаючи на них і випрямляючи долоні так, ніби сидів на нудній лекції і тільки й чекав дзвінка, щоб якнайшвидше злиняти. Вродливий і приємний чоловік…тепер він здавався їй бридким. Блакитні очі, які так зачаравули її, сп’янілу від шампанського, того вечора, які здавалися повними добра і розуміння так, що хотілося вилити перед ним душу, ніби на сповіді у церкві, тепер були сповнені цинізму, самовдоволеності… Ще вчора він здавався таким близьким – тепер це була чужа людина. Аня відчула огиду, не стільки до нього, скільки до себе, що була такою дурною і по-дівчачому наївною.
- Господи! Господи! Що ти робиш зі мною? Як мені тепер жити?
- Ти глуха? Мені байдуже.
- Послухай. Тільки подумай, це ж твоя дитина!
- Моя? Ти впевнена?
Дівчина ще ширше розплющила очі, і тепер при неоновому освітленні вони здавалися смарагдовими і сяючими.
- І не дивись так на мене! Звідки мені знати з ким ти ще ошивалася?....Мала, ми знайомі місяць. Якби ти сьогодні не припхалася, я б узагалі тобі більше ніколи не подзвонив. І взагалі, у мене є дружина. І дітей, щоб ти знала, у мене й без тебе вистачає. Так що давай не будемо…Ця розмова ні до чого не приведе. Не психуй. На от, краще випий – він простягнув стакан з вином, а коли вона відвернулась, сам випив його залпом.
Дівчина заметушилась, хитаючись підвелась з-за столу:
- На все добре – сказала на диво спокійно і холодно.
- І ти не кашляй – відповів Ігор, висмоктуючи останню краплі вина зі стакану.
Коли «навіжена» вийшла із забігайлівки з патетичною назвою «Надія», що зовсім не підходила до її убогого дизайну і контингенту, він з полегшенням зітхнув і розвалився на кріслі так, наче до цього був скутий ланцюгами.
- Не пригостите цигарочкою? - звернувся до сусіднього столика.
- Чё ж не угостить? – пробелькотіли вже розмазані червоні губи – Слишь, красавчик, а присоеденяйся ко к нам!
Ігор на хвилинку замислився, підпалив цигарку. Моргнув обшарпаній Моні Лізі і бадьоро відповів:
- С удовольствием!
На знімку: Катерина ПЕТРЕНКО, автор оповідання.
Від редакції "Високого Валу". Катерині Петренко – двадцять років, як і Україні.
Її твори водночас і дорослі, і видають інше покоління в літературі. Покоління виховане під час „бойовиків” у кіно і наслідків цих жахів у житті.
Ескізи і замальовки молодої літераторки – тільки початок, спроби підступитися до більших жанрів. Але у цих перших начерках відчувається любов до слова і спроба знайти своє. Подаємо одне з її повідань, що знаходяться в пертфелі редккції.
Катерина Петренко народилася с. Качанівка Ічнянського району на Чернігівщині. Зараз навчається в Інституті філології Київського національного універстистету ім. Тараса Шевченка.
Версія для друку Відправити по e-mail Обговорити на форумі |
Переглядів : 11364 |
Посилання до теми:
2.12.2007 Помаранчевий, жовтий чи синій…
24.10.2008 Ранковий парк. ФОТОрелаксація
20.08.2009 Боротьба 1990-1991 років: Синьо-жовтий прапор над міськрадою
Коментарі (3)
Катерина | 2012-07-11 18:40
І дякую за доцільну пораду.
Анна | 2012-07-11 09:47
маршал Тито | 2012-07-11 09:46
Я б сказав так:
Коли «навіжена» вийшла із забігайлівки з промовистою назвою «Надія», що дуже вдало підходила до її убогого дизайну і контингенту.